Найкращою фотографією Житомирської області журі визнало світлину Хрестовоздвиженської церкви у Старому Солотвині Дмитра Балховітіна.
Дерев’яна церква в Старому Солотвині була зведена в 1885 році і належить до пам’яток архітектури місцевого значення. Являє собою зразок школи традиційного дерев’яного зодчества. Храм збудовано без жодного цвяха. Протягом усієї своєї історії церква не зазнала значних пошкоджень та руйнації. У 1960-х роках у старовинній церкві влаштували зерносховище. У 1985 році церква відновила діяльність.
Член журі Юрій Клименко прокоментував цю світлину так:
Спокійна і водночас емоційна фотографія, з великою кількістю самостійних сюжетів. І автор зміг їх добре поєднати одним кадром.
На Тернопільщині найкращою стала фотографія руїн Кудринецького замку Сергія Рижкова.
Замок побудований з пісковику на початку XVII ст. польськими шляхтичами Гербуртами. Реконструйований у XVIII ст. Розташовувався на плато високої крутої гори, яку називають «Стрілкою», над Збручем. У плані неправильний чотиригранник з трьома кутовими баштами. З трьох боків мав природну перешкоду, утворену гірським рельєфом. Найбільш неприступною була східна сторона, надійно захищена обривистим схилом гори і річкою біля її підніжжя. Північна сторона, звернена до плоскогір’я, була основним вузлом оборони, захищалася штучним ровом, валом і двома баштами. Великі розміри і форма башт були максимально пристосовані для ведення фронтального і флангового вогню. Другий в’їзд у вигляді арочного отвору знаходився в південній стіні. Житлова будівля розташовувалася уздовж східної стіни замку.
Влітку 1648 року козацькі загони під керівництвом Максима Кривоноса та повсталі селяни вигнали із замку коронний гарнізон. Також замок здобували турки в 1672 та 1694 роках.
На початку XVIII ст. замок було перетворено в резиденцію Гуменецьких, згодом перейшов у власність Козебродських.
Коментарі членів журі:
Володимир Лініков:
Кадр вражає лініями рельєфу, які підкреслені золотавими променями низького сонця. Приємний колорит. Автор продемонстрував непересічний погляд на фотографування пам’ятки історії.
Юрій Клименко:
Світло, місце, самі руїни, і вся місцевість навколо них, так добре поєднані, що першим бажанням було зразу запланувати подорож і побачити це на власні очі.
Трішки не сподобалось кадрування зверху, але все інше переважило цей момент
А найкращим фото Хмельниччини стала фотографія Кам’янець-Подільської фортеці, яку зробив Максим Присяжнюк.
Фотографії цієї фортеці вчетверте стають найкращими фото в області (за цим показником фортеця наздогнала Святогірський монастир), тож ми не будемо багато про неї писати. Фортеця X–XVIII ст. є комплексом пам’яток архітектури національного значення.
Член журі Роман Бречко так прокоментував цю світлину:
Технічно добре, приємне м’яке світло, але будинок зліва забирає надто багато уваги.
За не-чтение книг нация платит своей историей. И. Бродский
У вересні за поштовхом конкурсу WLM-2015 по знімкуванню об’єктів культурного надбання для ілюстрування Вікіпедії, я заохотився відзняти ВСІ пам’ятки культурного надбання в Житомирському районі. Далі це розвинулось в ідею створення віртуального інтерактивного атласу в .PDF, оскільки виявилося, що ці пам’ятки в жодному виданні візуально не представлені! Простіше — за 70 років від найкривавішої Війни ми не спромоглись ілюструвати її трагічні сліди та пам’ятки.
Я написав саме про Війну, оскільки цей двотижневий марафон для мене виявився фактично розвідками могил та кладовищ. І з трудом вичавлених історій їх появи. Ще була жменька церков, що надихнули також на маленьку ідею по зйомці панорам їх інтер’єрів. Більше майже нічого. Тобто атмосфера цих щоденних веловиїздів була далеко не святково-піднесена. Що сублімувалось у цілу жменю віршиків про Смерть, Хаос. Але вам буде трошки легше знайомитись із пройденим мною — оскільки за давністю від марафону емоційний ряд сильно послабшав… і залишились самі чорно-білі ремінісценції.
Замість пролога.
*** В прошлом месяце
Я много исходил по кладбищам.
Я видел могилы Гениев, «классиков» .
Чьи мощи да и планида, увы —
не обрели нетленья льда.
Так плешь перерастает в плесень.
Так — выглядит презренье Времени
к элементам да кластерам.
К любой паутине материи вообще.
И отдельно — к Надчувственному…
Ибо как это не кощунственно,
Сущее лишь — чистое трение.
Экстремум коего
и оставляет за собою Время в
междусобоях Протопроцессов*
Так Парка обрывает нити жестом.
Признавая героем «белого карлика».
И вот, с его точки зрения: «Всякая смерть есть предварение Neo». Отворяю кивот. Жду воскресения. Ждите…
* — тут, в смысле космических новообразований.
MOKRIZZONNI, окт. 2015.
Власне ілюстрації до пам’яток по Житомирському району до того, як я завантажив частину відзнятого в Вікіпедію, виглядали отак (справа). І ця майже пустота — найкраще, що знаходилось в інтернеті.
Але відсутність фото — це ще квіточки. Окреслюючи загалом, виявив, що в різних внутрішньо-службових альбомах та збірках по різних організаціях-інституціях приховано і …історію Війни у пам’ятках. На фото — цікавий альбом, перевідзнятий в сільраді с. Троянів, що колись було райцентром нинішнього ж власне —Житомирського р-ну. Наче вона належить тільки державі. Наче народ і не причетний. Але могили школярі мають доглядати. Ось ми вже й наближаємось до невизнання тієї Війни, дня Перемоги. Що за цим? Бродскій в єпіграфі до цього допису похмуро натякає. Так от, до історії цієї Війни в пам’ятках є лише єдине повнорозмірне наукове видання «Пам’ятки і пам’ятні місця Історії та культури міста Житомира та Житомирського району», яке класифіковане як «архівно-довідкове», має тираж 300 примірників, тобто — воно недоступне простим людям. Ще й без жодної ілюстрації і написане без польових досліджень. Я його надибав в місцевому краєзнавчому видавництві. Зацікавленим пошуками, розвідками, уточненнями — рекомендую шукати в таких само місцях у своїх містах. Гляньте-но, які тематичні книжки мона надибать в тематичному видавництві.
______________________
Перейдемо до марафону. Найцікавіше, стисло, та в хронологічній послідовності. Кожного дня після (перед) роботою я по спланованій нитці відвідував села, намотуючи від 40 до 120 км, і ледь відсипаючись між цим.
За 12 днів було відзнято 168 пам’яток (частина в межуючих із Житомирським районах).
Левків — старовинне і живописне село на терасах Тетерева на околиці Житомира. Віднайшлися всі пам’ятки, але частина лише коли відшукав колишнього директора школи. Лише той із десятка опитаних жителів «розставив братські могили по місцях». У реєстрі прив’язкам типу «біля початкової школи» — по 60 років, люд і не знає, де в них така була. А вона ще є — старою будівлею амбулаторії попід церквою! Як пожалівся мені екс-директор: «Тепер в селі 5 магазинів і кілька барів — а люди не знають своєї історії… колись було все навпаки».
Сусідня Калинівка і перший неприємний сюрприз — сакральна дерев’яна пам’ятка архітектури відблискує суцільним саркофагом пластику, без жодної продушини! Вона ж згниє за 10 років! Тогоріч я нею ще ілюстрував свій публіцистичний нарис «Фотографирование памятников религиозного культа…». Ще дерев’яною. А тепер ось. Місцеві ж в опитуванні виправдовувались великими щорічними витратами на фарбу. Їх можна зрозуміти, ібо і поява церкви завдячує саме їм. Як можуть-вміють, так і опікуються. Але ж чиєсь фото її ще деревляної в Вікіпедії — вже не актуальне:І наостанок в присмерковій Глибочиці зіткувся вперше із помилкою в списках Вікіпедії щодо прив’язки до пам’ятки, оскільки та братська могила не біля школи, а класично — в центрі села. Правда підозрюю, що просто в 50-тих роках школа десь поруч знаходилась, тож…
Цього дня мене занесло аж на задвірки Коростишівського району, тож повертався в темряві. Історію однієї пам’ятки на околиці Гадзинки ви можете побачити в відеокліпі в кінці посту. В центрі Гадзинки потішить око доглянутий та композиційно завершений пам’ятник воїнам-односельчанам. «Задвірки» ж не тішили тільки їздою на жорсткому шоссейнику, але ж які гарні тенета!
Маршрут почався зі знімкування мало не єдиної в списку археологічної пам’ятки. Ще й якої — стародавнього городища, що своїми могутніми терасами нині заглядає у вікна житомирян зі спального р-ну паперової фабрики. Тут, в Станишівці, під час знімання братської могили мною поцікавились. Так я познайомився із місцевим дослідником села, бібліотекаркою, що пише історію села, бо ж нівроку наступного року йому 400 років 🙂 Сподіваюся побачити цю книжку! Хто ж в селах, як не вчителі або бібліотекарі?
Жахливу історію в сусідніх Скоморохах про наслідки базування в них концтабору ви можете переглянути в відеокліпі… я поки їду далі. …Аааа …А як це так? %% У Червоному Степку, де все село — це одна єдина вулиця, ще й кладовище за два кілометри від. Що мене здивувало троха. Отак під вечір добрався невмирущої Кодні. На околиці оспівана могила-курган страченим борцям Коліївщини. Треба сказати, я ще й всі плити з прізвищами перезнімав, може комусь згодиться. Ах, які ж козаки полягли під Коднею… одні тільки прізвища: Вернигора, Скоропадський, Хлібороб, Тихон, Пшеничний, Замковий. І такі ж казкові забуті українські імена. Пізніше, в жовтні я опитав місцевого краєзнавця, колишню вчительку й автора книжок «Невмируща Кодня» та ін., Мельник Г. М., і з її слів цей курган ще до 1930-тих років був ВТРИЧІ більший! Але совєцький РадБуд задумав будувати шосейку в Миролюбівку — і не маючи де брати землю на підсипку траси, бульдозеристи почали розорювати курган, викладаючи трасу людськими гомілками й кістками! Тоді прибігли селяни й наробили такого ґвалту, не злякавшись ні комісарів, нічого (згадайте який то був страшний час — всюди вбачали «врагов народа»). Так врятували бодай частково місце поховання тисяч гайдамаків Коліївщини. Сьогодні дивна форма кургана (збоку) цим і пояснюється.
Братська могила учасників гайдамацького повстання «Коліївщина», с. Кодня, на схід від села
Пам’ятник партизанам біля нової коднянської школи — стоїть на постаменті пам’ятника Леніну, який знесли років 10 тому 🙂 Нагадаю: то були «червоні партизани», що боролись за Радянських часів, а не УПА абощо. Правда ж дурня?
Нещодавно на таку ж підміну історії натрапив у Верховині: там на братській могилі — «Що полягли в боротьбі за радянську Україну». Хтось вперто роками зашліфовував слово «радянську». Ми боїмося своєї історії і в пам’ятках. Туди ж і сучасне непорозуміння із логікою — це про заборону публікувати фото пам’ятників без дозволу авторів… і тому народ полишений таких неймовірних оздоблених калиною й пухнастим небом Шевченків. Не кажучи вже, що там 5,1% пам’ятки в кадрі 🙂 17 ВЕРЕСНЯ: 11 пам’яток. Пряжів — Сінгури — Новогуйвинське — Гуйва На фото пам’ятка, про яку ніхто не знає. Ні в приписаній сільраді Сінгурів, ні власне в Пряжеві. Але й пам’ятка троха гіпотетична: «Місце з’єднання армії із …» щось там.
В Пряжеві приємне знайомство із бібліотекарем-ентузіастом історії свого села. І екскурсія по закинутих пам’ятках з допомогою місцевих забезпечена. Тож не цурайтесь питати в школах-бібліотеках. Бо як показав досвід, власне в сільрадах почасти формально лише знають, що вони чимсь опікуються. У сусідніх Сінгурах свої заморочки, старі люди кажуть, що могила в центрі кладовища не є могилою 126 воїнів, і її звели аж в 60-тих роках і просто опікуються (а вона ж по списку є памнятка), інші ж (школа, сільрада) запевняють, що то ніби могила 🙂 Пізніше виявилось, що очєпятка в списках Вікіпедії призвела до переляку на місцях — оскільки поховання є, але 12-ти воїнів, а не цілих 126-ти. Отак бува. Про пошук ще однієї могили в Сінгурах на початку відеокліпа в кінці допису. Ледве вмовив того діда на прогулянку, сам би ніколи не знайшов у тих завалах. А ще одну історію про братську могилу в цім села також побачите на відео. Так оживає могила край дороги, повз яку я з дитинства в село їжджу!
18 ВЕРЕСНЯ: 14 памняток. Тетерівка — Перлявка — Корчак — ДенИші — Тригір’я — Н. Рудня — Висока Піч
До ДенИшів типовий набір братських могил на кладовищах.Саме цікаве в ДенИшах. До речі: втомився всіх доціпувать — ДенИші. Безперервні помилки звідусіль при згадуванні села, навіть на офіційні свята, фестивалі, змагання скелелазів і пр. 🙁 Отож в Денишах цей клубок братських могил не розплутав і дотепер. Дві братські могили, і ніхто не може їх розрізнити. Альбом відсутній. Книга ота «архівна» взагалі про одну з них не згадує. У списках «односельчанам» — по факту братська. Єдина надія, що указуючий Божий перст все виправить… кста, він тут недалечко оселився, на Тригірських печерах, які за переказами ведуть аж в Буки, пробиті в тріщинах Букинського тектонічного розлому попід Тетеревом. У цю казку я мало вірю, хоч загалом я віруючий в чудєса. І одне з них — це Тригірський монастир. Овіяний легендами, козаками, загубленим золотом і ніби ним же й інкрустований у своїх святинях. Хто-зна… У цього надскельного Лукомор’я — свої охоронці. Заглянув всюди, включаючи келії, що також мають статус пам’ятки. Мене навіть не вигнали. Тож я і в старовинній церкві не просто нашвидко іконостас відзняв, а також нашвидко багаторядну панораму інтер’єра навколо пальця викрутив. На жаль, такі фото із геометрією на ПП треба знімати спеціальною фотоголовою, щоб уникнути паралактичних спотворень, які унеможливлюють коректну збірку панорами. Я маю таку голову, але це ще й штатів таскать із собою… який для знімання могил непотрібний. Тож я кілька днів перезбирав-блендив цю панораму, не задовольняючись результатом. А в подальшій обробці, довелось залишки артефактів замазати підходящим по цвєту абрикосовим варенієм, наносячи його тонкими мазками. Ніби получилось. І ви ще скажете що я не фотохудожник?
Панорама інтер’єру Спасо-Преображенської церкви
Ця очевидно бездарна панорама мене надихнула на задумку: побільше б в таких (але більш якісних) панорамах інтер’єрів висвітлити сакральні красоти наших церков. Тому я в подальшому ще обвішався головою тою на піврюкзака, та важченним штативом. І мене стали тихцем називать «Согбєннєйший MOKRIZZONNI». Того дня ще було багато відкриттів, але ліміт на слова/день змушує прибрати віжки.
19 ВЕРЕСНЯ: 2 (3) пам’ятки. Глибочок — В. Кошарища
Субота. Тож я трохи відпочиваю і поїхав під вечір до сусідніх сіл. У Глибочку дізнався пронизливу історію юної партизанки Олі Кондратюк …але тільки від її родички, тітки. Власне нарід в селі або не знав нічо, крім того, що є могила, або відверто був п’яний та неадекватний. Історія ця сподвигла написати мене б/у (бездарно-убогу) статтю в Вікіпедію: Кондратюк Ольга Юстинівна.
І ще від першоджерела її трагічну долю можна подивитись у відеокліпі в кінці поста. Цікаво, що в суттєвих деталях свідчення різняться. Від того, що я нарив та що почув. А наривали ми в прямому смислі, з тіткою тої О. Кондратюк, пробившись до заколоченої хати, де колись жила юна партизака. Там вже на підлозі в смітті вишукували та передавали на перезйомку нашому натхненно-полум’янистому пошуковому загонові матеріали… ого мене понесло о_О Також в кіні ви побачите намарні спроби в темряві відшукати серед жаских привидів буремних часів революцій ще одну братську могилу в сусідніх В. КошМарищах.
Була ще одна могила в селі, але ось що розповіли: «Висоту над Тетеревом тримали два німці, яких приковали до протитанкової споруди і основним складом відступили від ЧА. В них було багато зброї, якою вони поклали піввзвода, допоки прапорщик на животі не проповз із гранатою півкілометра. Вбитих вояків ЧА поховали в братській ямі, через 5 років їх викопали і перепоховали в Кмитові, на братській могилі в центрі села».
20 ВЕРЕСНЯ: 25 пам’яток. Червоноармійський — Житомирський р-ни (сіл 16 штук — тому без списку 🙂
Неділя. Справжній марафон з підключенням дизеля. Пронизлива історія про страчену героїню с. Слобідка в кліпі… поки я їду в Червоноармійське. Символічно, Червоноармійське і пам’ятки ЧА. Мабуть, недарма вони бережуть цю подію в шикарному меморіалі в центрі. А ще цілий ряд їх на кладовищі. У Бабичівці обіцяний списком пам’ятник понад шосе — відстуній в принципі. В природі. Зі слів та власних катань «туди-суди» 🙁 Хоча сусідній в Мартинівці меморіал стрімко повстає перед проїзжими.
Дороги вглиб і справді корчуваті, тож важко вимучую село за селом. Будище як околиця цивілізації. Добирався лісами-топями. В цьому селі біля братської могили єдиножди зафіксував себе в цьому марафоні 😳 Колодіївка радує неймовірно красивою ззовні деревляною сакральною пам’яткою. Також зробив панораму інтер’єра, але вже більш вдало, а ще послухав історій від батюшки.
Богданівка нині — це захований у лісі забутий хутір на 2 хати. Там скраєчку спочиває партизан Русначенко Г. І, історія якого лише тогоріч була дописана пошуковими роботами школярів сусідньої Березівки. І він обрів сім’ю, нащадки якої приїздили віддати шану своєму герою. 21 ВЕРЕСНЯ. 9 пам’яток. Зарічани — Сінгури — Волиця — Вишневе — Двірець
У Зарічанах надибаю таку рукотворну красу в типовій-то оселі приміського села! Навіть мало хто з житомирян (!) знає, що з сусідніх Зарічан (куди півміста їзде на шашлики) з горбочка на Замкову Гору Житомира дивиться прихована ув соснах деревляна пам’ятка архітектури — Миколаївська церква. Більш приземистих (трохи не землянкових) церков в наших краях годі шукати. При повноцінній архітектурі із банями — вона навіть не випинається над оберегами-соснами навколо! Панораму її інтер’єру можете глянути у Вікісховищі 🙂
Вдруге вже в Сінгурах, щоби вивідати заразом, чи є та стела братською могилою. Ніхто нічого не відає. Злобно знімаю нізвєргнутого Леніна, де натомість нічого не побудованого гарного. На місці лиш запущена клумба і асфальтові ями в самому центрі села. «Дорога» у Вишневе тішила хіба яблучками, бо я знав чим це вдома закінчиться. 22 ВЕРЕСНЯ: 17 памняток. Смоківка (Житомир) — Вереси — Оліївка — Піщанка — Кам’янка — Довжик — Іванівка — Барашівка
Мені було приємно шукати і відзнайти ще не висвітлену в списках Житомира пам’ятку — братську могилу 🙂
Братська могила радянських воїнів, Житомир, Смоківка
А в Вересах дізнався, що ця дивна церква, тому-то дивна, що й не церква, а ще нещодавно… сільський клуб 🙂 Довжик у кінці важкого велодня залишає неприємні спогади. Біля сільради ледве вичепив оком впритул затиснуту барським парканом могилу воїна, що є пам’яткою.
Хіба немає нормативів по охоронній зоні? Але вочевидь просто совісті немає. Проте сільрада цього елітного присілка Житомира вже прославилась тим, що торгувала землею, яка є територією колишніх концтаборів, місцем розстрілів, тобто- охоронною територією. Бо всі ліси Богунії — це суціль фашистських концтаборів. В найбільшому з яких було страчено більше 100 000 жителів міста. Всього ж нині оформлено 5 концтаборів на Богунській околиці Житомира. Ось сферична панорамка одного з них, нововиявленого лиш кілька років тому (знято в поїздках вже після «марафону»). Ореол нелюдяності навколо концтаборів — це не частина історії про Війну, а дещо більше. Війна ж бо такого масштабу беззаперечно вказує, що Видиме Навкружжя є… Хаос. І якими документами його не описуй, нехтування загально-людськими цінностями (і, перш за все, життям людини) цілком знецінює Еволюцію Цивілізації загалом. І саме її, а не людини як виду прямоходячих. І куди дівається надстроєне вітальне в людині, коли фашист живцем закидає до богунських ям щоденно тисячі людей, а радянський воїн ледве перетнувши Збруч починає сексуально бузувірствувать, не зважаючи на вік та стать. Це війна. А те, що нині у більшості в голові стосовно сучасних подій — це гасла та лиш уява про війну із патріотичних постановочних фільмів. Ууу… відволікся.
На фото нижче — одна із пам’яток, група могил на місці розстрілу житомирян. В цій поховано майже 10 тисяч людей. Тут зовсім тихо, за півкілометра від траси Е-40. 23 ВЕРЕСНЯ: 13 пам’яток. Глубочок — Залізня — Троянів — Озерянка
Це ряд сіл, що примостилися поблизу танкодрому на важких пісках у сухих балках. Тут є висоти з видом аж на Житомир, розлом Шумського каньйону (там, де пам’ятка природи скеля Крашевського), тому точились і стратегічні бої, про що свідчать місцеві, показуючи запливші від часу землянки. У Залізні стався казус: коли грібся на піщану гірку до кладовища …я-а-ак БАБАХНУЛО %%%. На гірці був вкопаний по башту танк, і йшли навчання.
Зате мене одразу хвилею десантувало в потрібне місце. Дякую, але більше не треба 🙂
Троянів — величезне старе село, що в роки Війни було райцентром. На жаль, за всі дні більш запущених пам’яток, як в нім, я не зустрічав. Взагалі чесно та з приємним здивуванням констатую: у всіх селах практично всі пам’ятки доглянуті. Але не тут.
Головну (!) братську могилу в центрі (!) кладовища я ж (!) і очищав для фото від якихось чагарників. Інакше видно тільки вершечок піраміди. Поруч із цією, стоїть цільнодерев’яний надгробок воїна, такий пронизливий і справжній. Вочевидь, він буде обкладинкою «Атласу…». Інші могили найбільшого села району — в такому ж стані. Зате Ленін… ну, ви розумієте… Правда місцеві знають про могили Героїв Рад. Союзу та інші пам’ятки більш-менш впевнено.
Піски стрічають двома братськими могилами обабіч дороги. Але — подивіться відео, де фрагмент про Піски. Причетна до них людина стверджує, що в одній з них тільки коні. Іншій воїни «приписані». І ще багато чого цікавого. Житомиряни знають те, чого вам не прочитати в офіційній історії. Саме на цих висотах відбивали Житомир. Тут першими під дулами та стволами виштовхували штрафників. Прикриваючись ними гатили по вогневих точках. Друга лінія солдатів йшли хто з чим, й іноді трохи не з вилами. ВСІ ПОЛЯ Пісків над Житомиром були всіяні трупами людей і коней. Тут були жорсткі бої за сусідню залізницю та німецький військовий аеродром. І Житомир сяк-так взяли. На пару днів. Але не так як в офіційній історії.
Німці впустили Трояна, залишивши під час відступу із міста на вокзалі цистерну із спиртом. За дві доби штурмові групи німців точково знищили основні позиції п’яної РадАрмії (загалом було вбито >2000 вояків) і знову зайняли місто. Цю ганебну сторінку, звісно, було переписано.
Ще одна обмовка пана на відео змусила мене набиватися до місцевої групи «Пошук», але по сьогодні вони не відізвалися. Є версія, що Героя Рад. Союзу Литвинова П. С. насправді не поховано в братській могилі на в’їзді.
Із вказаними орієнтирами дуже хотів би зробити розкопки в тих місцях із цією групою. На жаль, поки тиша…
У Млинище веде вкрай мальовнича стежина меандрами р. Гуйва. В забутому закутку десь трохи не в лісі знайшов пам’ятку — братську могилу. Але не вона мене зацікавила, а група цих поруч із нею. Безіменних, гляньте-но, які соколики. Всі, як один. Як зі старого кіно. У с. Лука прикрасив героїв ще однією зіркою. Я часто так, стилізував під «палаюче серце, вогонь, вічність». Біля станції Станишівка віднайшов дві могили воїнів, які не охороняються, проте доглядаються. Все з тих днів битви за місто. Десь тут в берізках і Литвинов, імовірно. 26 ВЕРЕСНЯ: 17 пам’яток. Смолянка — Ліщин — Іванків — Туровець
Мої вікна виходять краєчком на старе кладовище на Смолянці. Приємно, що я цей день розпочав із закриття ще однієї білої плями: а саме віднайшов могилу письменника Бориса Тена, яка є пам’яткою, але була і плямою. Проте підохоронна дерев’яна церква при кладовищі — виявилась пластиковою! Я довго розмовляв зі священником поки чекав закінчення служби для зйомки панорами інтер’єру. Він розказав, що церкву обклали в 90-тих роках, тоді прихожани й не знали, що вона культурна памнятка. Церкву розширили по кутах (хрестах) та в бабинці. Всередині залишились маленькі іконки від іконостасу старого. Проте є продихи в цеглі, щоб дерево дихало… (сучасні фото можна глянути у Вікісховищі).
Ліщин зустрів чорним гумором. Просто так борються із розбишаками, які стверджуються асоціальними вчинками. В Ліщині багато пам’яток, серед яких і руїни маєтку, і старовинний костел, всередині якого я й по сьогодні не побував 🙁
В Іванкові не менше, плюс археологічне городище, з пасма якого відкривається гарний краєвид на село і перебудовану в православну греко-католицьку церкву з фресками Йозефа Прехтля увсередині.
Сусідній Туровець має деревляну церкву також, в якій я трохи не годину відстоював-випрошував собі право знімати всередині. Ця подія була переломною.
Я все-таки відзняв та, як обіцяв, висвітлив на сторінці села в Вікіпедії. Невдовзі я ще в Кодню кілька разів їздив з цієї ж причини: недопусків до зйомок.
Тому на початку жовтня я підготував мініпрезентацію «що, для чого і як», і подався до Владики Житомирської Єпархії УПЦ Никодима, за дозволами на зйомки. Його вразили досєлє небачені види на церкви із-середини, і ми домовилися, що в інеті не з’явиться фото, якими можуть скористуватися потенційні злодії, а я отримаю Благословення на зйомку і поділюсь результатами із мирянами на оф. сайті.
Благословення Владики на зйомку
Відти я поїхав на пошуки групи скіфських курганів, пам’ятки археології на околиці Іванкова. Все легко: оскільки вони навтіь позначені на генштабівській кілометрівці.
Але уявіть, наскільки актуально для сучасника їх знати… а може краще б і не знати. Тільки-тільки побував, а вже сільрада їх здала в оренду. На фото до новини не звертайте увагу — на кожному новиннику вони свої 🙂 Ось реальне:
Північний курган з Іванківської групи
Це був останній день майже щоденного марафону, який трохи пізніше продовжився і ще не закінчується, допоки я все не розплутаю та не відзніму.
Всі подальші дні описувались окремо, і підписані на скрижалі турклубу могли дізнаватись про знайдене.
Все відео відзнято камерою на призові «Віки любить Землю 2014», а цей марафон повністю редактувався на призовий Win-планшет в «Вікі любить Землю 2015». Це незайве свідчення важливості і конкурсу, і призових для творчих людей 😳 Також дякую видавництву «Волинь» за консультації та книжки для цієї задумки, Юрію Дев’ятку за об’єктив Pentax 55mm f 1.2 для відривання могил від фону, магазину турспорядження «Гора» (Житомир) в особі Ігоря Дизеля за велоніштякі.
І відеозбірка найцікавішого насамкінець. Перший фрагмент «Як це бувало» рекомендую опустити.
Костел Святої Клари (пам’ятка архітектури місцевого значення). Житомирська область, Андрушівський район, село Городківка. Автор фото — Роман Бречко, ліцензія CC-BY-SA-4.0
Найкращою світлиною цьогорічного фотоконкурсу у Житомирській області стало зображення костелу святої Клари. Таке враження, наче вода довкола теж хотіла зробити знімок храму 🙂
Костел святої Клари — римо-католицька культова споруда, пам’ятка архітектури місцевого значення у селі Городківка, Андрушівський район, Житомирська область.
Костел розташований у південно-західній частині Городківки, біля дороги, що веде до Бердичева, на невисокому березі річки Лебедівки. Побудований в еклектичному стилі з елементами неоготики та модерну XX століття.
Будівництво костелу, яким він є зараз, закінчилося у 1913 році. Споруджували храм польські майстри та жителі Халаїмгородка (колишня назва Городківки). На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Костьол відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами, посеред святині під стелею висіла кришталева люстра. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну.
У 70-х роках костел справив велике враження на художника Івана Стадничука, а зараз заворожує наших фотографів, учасників конкурсу Вікі любить пам’ятки 🙂
Автор фото — Роман Бречко, фото поширюється під ліцензією CC-BY-SA-4.0 — тобто його можна спокійно використовувати, не забуваючи вказувати автора і назву ліцензії.
.jpg)
