«Σπεῦδε βραδέως»

Панегірик в стилі «Σπεῦδε βραδέως» [«поспішай повільно»].

Напис над входом до каплиці Успенської церкви (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

«Ну і от що це за назва така? Там жодного українського слова немає…» прочиталося… і… А от тим, хто досі продовжує читати, а може раптом спробував в це навіть вдуматись, відповідь: «Ну так а що би там українські слова мали робити? Це ж грецька спецномінація :Р Все відповідно до канону — пафос, гіперболи, заплутаний сюжет… і дещиця гумору із самокритикою».

Весь цей панегірик (у не зовсім класичному розумінні поняття «панегірик») присвячений фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки 2013», зокрема грецькій спецномінації.

13 місяців тому у Львів прийшла 2013та осінь (ну, очевидно, не лише у Львів, бо така ж ситуація синхронно склалася і в Києві… мабуть, ще десь таке трапилося, але поза цими двома географічними точками ми у нашому панегірику мандрувати не будемо).

І якби ми були забобонними, то би точно почали виправдовувати всі наші дивні трафунки отим засиллям 13.

Ну бо ж як логічно можна пояснити наприклад мій казус?

13 місяців тому очільник дружньої кафедри Елліністики Андрій Савенко з Києва несподівано повідомив мене, що існує такий собі вікіфотоконкурс, в якому є наша (грецька тобто) спецномінація, і ось-ось наступить дедлайн, та чи я би не хотіла туди чогось свого додати (світлин себто). Ну так… а тут те «своє» для мене означало дослівно своє, своє ще з дитинства. Бо мова йшла поміж іншим про грецькі пам’ятки Львова, а серед них найбільшою (у висоту передовсім) є Успенська церква і так склалося – церква мого дитинства (ще коли я ані поняття про греків не мала на загал, ані зокрема про тих, які в тій же ж церкві й поховані… Але очевидно грецький дух ще відтоді непомітно, але міцно, до мене приточився так, що супроводжує й досі).

Спецномінація «Грецькі пам’ятки». 2-е місце
Дзвіниця (вежа Корнякта) (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Окрім цього у мене вже давно була ідея, яка все більше перетворювалася у виробничу потребу — розшифрувати напис на каплиці цієї церкви, просто над входом (я роками дивилася на ці букви, і раптом прийшла вирішальна 2013 осінь). Причиною виробничої потреби стали розмови зі студентами про цей напис, а наявні варіанти тлумачень цих букв іншими дослідниками не виглядали надто переконливими та зрозумілими, і зрештою залишалися все ще просто набором букв.

Тому вікіфотоконкурс і проект із розшифрування загадки із дитинства збіглися у часі… і просторі.

Я омину деталізацію всіх звеселяючих моментів, що супроводжували цей подвійний проект, хоча про кілька штрихів згадаю: молодий священик моєї дитячої церкви не знав, де там в ній крипта з Корняктом… і взагалі, хто він такий той Корнякт (Та що я вчіпилася? То було навіть не 100, і не 200 років тому… Кому це треба? Пластикові вікна в каплицях ше з тих часів – набагато актуальніші зараз…). А на моє питання, чи відбувається в них літургія грекою, бо колись, наскільки мені відомо, була, він трохи повагався, нічого певного не відповівши, врешті запросив прийти в Успенку… через кілька місяців (оригінальний «ненав’язливий» підхід. От Ви би після такого запрошення пішли?)… Але, зрештою, моє повернення в православну церкву дитинства через багато років після закінчення того дитинства відбулося разом зі щиро ненав’язливим неправославним Dwight Trible (dwighttrible.com, до речі, Вікіпедія про Двайта нічого не знає, а шкода), щоправда, ми так і не знайшли крипту, може тому, що шукали не крипту, а дух. Що шукали, те і знайшли 🙂

Тож 13 місяців тому я зробила фото дитячої церкви і у 50 різних ракурсах, і з типовими львівськими місцевим жителями на передніх і задніх планах — голубами і котами. Паралельно зробила багато деталізованих фото напису, щоб розкодувати його. І раптом колега із рідної кафедри синхронно звернулася до мене з проханням зробити фото (не знаючи, що я щойно відтіля і вже з фото) того ж напису з каплиці, бо у неї раптом виникла теж виробнича потреба розшифрувати його на прохання дружніх колег-істориків. Дізнавшись, що я вже почала його розкодовувати і мені це цікаво теж, ми поєднали зусилля, і вийшов, здається, адекватний продукт із того.

Вхід до каплиці Успенської церкви (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

У межичасі я позавантажувала всі свої 50+ фото Успенської церкви до Вікіпедії та й собі забула про це.

Пройшло 13 місяців і випадково минулого тижня мені прийшов від пані Олени (із прекрасним вірменським прізвищем Захарян) лист просто з космосу із запитанням, чи часом я не та, яка видає себе за оту Elpida, що минулоріч подавала свої фото на вікіфотоконкурс. Ось десь приблизно таке питання було. Так склалося, що я якраз тією, кого шукали, і виявилася. Рік пройшов у незнанні-невизнанні.

Ну так от, шановні друзі, підсумовуючи: немає потреби усі гріхи світу звалювати на 13, і містика тут ні до чого насправді, мій трафунок — приклад того, як все можна пояснити просто і логічно: незнання-невизнання приключилося мені виключно через банальне невміння користуватися скринькою, зареєстрованою у Вікіпедії (читаймо інструкції!), у яку мені 12 місяців тому прийшло повідомлення про те, що моє фото здобуло призове місце (друге) і його разом зі мною з цього приводу хочуть вшанувати.

Це було несподівано і справді дуже приємно, хай навіть в досить заповільнено-поспішальному ритмі.

Дякую ще раз панові Андрію та пані Олені.

Оргкомітет дуже радий, що один із переможців нашого конкурсу відшукався (хай і через рік). І ми дуже наполегливо радимо учасникам вмикати можливість отримувати листи у налаштуваннях користувача 😉 Ми б дуже хотіли, щоб усі історії наших учасників були із happy end-ом

Пам’ятки на закритих територіях

Пошук даних про пам’ятку та фотографування пам’яток — це справжній квест! Звичайно в процесі трапляється багато цікавинок та несподіванок, як кумедних, так іноді на жаль і сумних. Про такий не дуже приємний випадок і йтиме мова…

Я люблю довгі піші подорожі і фотографувати, тож поєдную захоплення за можливості 🙂 А пошук пам’яток створює особливу атмосферу квесту. Цього разу мій маршрут завершувався парою пам’яток, про існування яких я дізнався тільки завдяки ВЛП — це будинок Олександра Поля (якщо коротко, він фактично заново відкрив залізну руду Криворіжжя і завдяки цьому місто виросло до сучасних розмірів), тобто будівля кінця 19ст., та пам’ятник Полю біля цього будинку. Попередній збір інформації показав, що нині територія, на якій знаходяться ці пам’ятки, використовується для якихось промислових потреб, і схоже обнесена суцільним парканом. Отже діставшись на місце і побачивши височенний паркан навколо пам’яток, залишалось іти на прохідну цього мініпідприємства.

На прохідній вартувала пані в літах. Я представився, пояснив мету свого візиту та попросив дозволу відзняти пам’ятки, на що отримав відповідь, що це абсолютно виключено, тому що доступ на територію суворо заборонено, не те що фотографування. Доступ можливо, з дуже малою ймовірністю може дозволити начальство, але воно зараз на нараді, тому мені краще піти. Я спробував пояснити, що вони не можуть обмежувати доступ до пам’яток, визнаних законодавчо цінністю суспільства, але це ніяк не подіяло, хоча тут немає нічого дивного. Залишилось попросити дізнатись, скільки триватиме нарада (виявилось що близько години), отже я сказав, що повернусь за годину, щоб отримати дозвіл начальства. Відносно неподалік була ще одна пам’ятка — школа 30-х років, у якій навчався Герой Радянського Союзу Шконда Д. К. яка була останнім пунктом відвідин на сьогодні, тож я вирішив сходити до неї зараз, раз треба чекати. Коли повернувся — нарада ще не скінчилась, і я попрохав провести мене в приймальню, де я міг би зустрітись з начальством після наради. На що мені було відмовлено в глузливій формі, що добре що мене на прохідну пустили. Отже залишалось чекати на прохідній (для розуміння — це депресивний район, відвали, руїни, приватний сектор, де більш чекати просто ніде). Я попрохав стільця, і на аргумент, що сьогодні йду вже вісімнадцятий кілометр мені його все-ж дали, хоч це і суворо заборонено. Чекати начальства довелось ще майже годину, і в решті виявилося, що я розмовлятиму не з директором підприємства, чи його заступником, а з начальником охорони. Мене одразу ж попрохали забиратись за двері прохідної, тому що знаходитись там заборонено  🙂

Підійшов начальник, я повторно назвався, описав мету візиту та попрохав дозволу на зйомку. На це мені було категорично відмовлено без якоїсь певної мотивації, типу не можна і все, ти ніхто, і не можеш навіть зайти на територію, не те що знімати, тобто майже точно та ж мотивація заборони, що і у чергової (цитата не дослівна, лише передає суть сказаного). На що я спробував відповісти як і черговій, що пам’ятки на території — визнане законом надбання суспільства, і вони не можуть так просто по своїй примсі обмежувати до них доступ. Звичайно це ніяк не подіяло, і я спробував умовити його, кажучи, що на знімках не буде нічого окрім пам’яток, і я повністю продемонструю їх, а також можна буде видалити ті, які вони будуть вважати недоречними, і що навіть я згоден працювати під наглядом охоронця, тільки дайте мені його да дозвольте допуск… У відповідь та сама мантра — «заборонено, не маєш права» і ще й тон відповіді почав підвищуватись. Але в результаті діалогу стало зрозуміло, що якщо я прийду з документами від організації яку я представляю (!) або іншими іменними рекомендаціями, то дирекція фірми розгляне моє звернення і можливо погодить. Після цього мені залишилось тільки відступити, і я попрохав назватись його, що він зробити не схотів, тоді я попрохав назвати хоч кого-небудь, щоб хоч ті рекомендації можна було скласти (насправді мені вже дуже хотілось звернутись до відділу культури міськради з цього приводу) — і мені назвали ім’я директора (Бондар Ігор Вікторович) та назву підприємства (КривбасБелазСервіс), де я щойно цікаво провів час. Якщо цікаво, то його координати 47.983444, 33.424764 (щоб побачити, ці числа досить скопіювати та вставити у пошуковий рядок Гуглу).

Звісно я вирішив підняти законодавство, яке регулює відносини в сфері пам’яток, і ось що знайшов:

ЗАКОН УКРАЇНИ «Про охорону культурної спадщини»

Стаття 12. Екскурсійне відвідування пам’яток
«Органи охорони культурної спадщини забезпечують по можливості
вільний доступ до пам’яток з метою їх екскурсійного відвідування,
якщо вони вважаються придатними для цього. Власник пам’ятки або
уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння,
користування чи управління, зобов’язані за погодженням з органами
охорони культурної спадщини організувати такий доступ. Порядок
цього доступу встановлюється охоронними договорами.
»[1]

Виявляється доступ вільний лише «по можливості» і якщо його забезпечують органи охорони культурної спадщини. Схоже що не забезпечують. Або не було ніякого погодження та охоронних договорів з органами охорони культурної спадщини, або вони нахабно ігноруються. Тобто такий інцидент може статись тільки тоді коли або органи охорони культурної спадщини не виконують свою роботу, що призводить до порушень закону, або «власник пам’ятки або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління» відкрито порушує закон.

На даний момент моє звернення до міськради з цього приводу застрягло, тому що адміністрація порталу міськради десь відсутня і не може схвалити реєстрацію.

А навпроти скажу — ходив кілька днів тому фотографувати пам’ятку «Школа де навчався Герой Радянського Союзу Скляр Г. А.», це школа 30-х років, яка нині більше не працює як школа, в ній розміщується «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей». Звичайно це закрита територія, з високим парканом та охороною. Але мене чемно вислухали, провели до директора (у неї до речі також була нарада, але це не завадило). Директор люб’язно дозволила відзняти будівлю, лишень попрохала щоб знімки були добрі 🙂

Як я зрозумів з діалогу, підприємство «КривбасБелазСервіс» являється лишень орендарем землі та будівель, до того ж за даними з Інтернету досить недавно, всього 10 років. Але відчуває повну безкарність, і вважає, що може робити все, що заманеться. Йдемо у Європу — мусимо з такими явищами суворо боротись.

Від Оргкомітету: якщо Ви вважаєте, що Вам допоможе офіційний лист від ГО «Вікімедіа Україна» — напишіть нам, ми підготуємо листа-прохання.

[1] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1805-14