Нікому то не треба[1]

Приватний театр Монте (фрагмент). Миколаїв
Автор фото — Маргарита Повх. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Миколаївської області» перемогла фотографія фрагменту фасаду приватного театру Монте, автором якої є Маргарита Повх.

Театр було збудовано 1881 року за проектом архітектора Брусницького на розі вулиць Різдвяної і Адміральської. Збудував його Карл Іванович Монте, власник готелю «Золотий Якір». Фасадом театр виходить на вулицю Різдвяну (Лягіна), а глухою стіною — на Адміральську. Зала розрахована на 900 місць. У 1894 році театр купив Яків Шеффер. Останній перепланував його у 1898 році. У театрі свого часу виступали Марія Заньковецька, Марія Савіна, Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Всеволод Мейєрхольд, Марко Кропивницький, Панас Саксаганський та інші видатні діячі культури та мистецтва.

Але мова не тільки про переможця, який, фактично, посів почесне друге місце. Мова про пам’ятки… і про відсутність належного їх обліку у нашій країні (так-так, ми все про своє). Власне, за рішенням журі, переможцем мала б бути фотографія Євгена Самученка, що зображує костел Святого Георгія у селі Краснопілля. Оргкомітет до останнього не знімав її із конкурсних світлин, адже жевріла надія, що костел є пам’яткою (статус пам’ятки — обов’язкова умова для конкурсного фото).

Ми подали запити. До ОДА, до районної ради та РДА. Навіть до сільської ради. Паралельно шукали самі. Знайшли розпорядження голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 16 травня 2002 року № 276-р, де йшлося про те, що:

12.Підготувати матеріали з обгрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України таких об’єктів культурної спадщини:

(…)
– Кірха у с. Краснопілля Березанського району;
(…)

Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації, державна інспекція по охороні пам’яток культури (за узгодженням), (…) Березанська, (…) райдержадміністрації, Первомайська міська рада (за узгодженням). Протягом 2002 – 2003 рр.

Видано було це розпорядження з метою забезпечення виконання Указу Президента України від 13 березня 2002 року № 239/2002 «Про створення літопису народної пам’яті». Виглядало все досить серйозно. Та виявилося, що це чергове переливання із пустого в порожнє. Укази, закони, що видаються згори, опускаються тяжким тягарем (слововживання зумисне) на плечі місцевих виконавців, останні продукують по три-чотири папірці у відповідь на той «тяжкий» один… і нічого більше не відбувається. Дії нема. Тільки множення сутностей/папірців.

У телефонній розмові в Березанській РДА сказали, що якась німецька організація чи громада хотіла опікуватися нею (село Краснопілля — колишня німецька колонія Блюменфельд, саме тому там було зведено кірху (костел)). Голова сільської ради сказав, що на кірху нема жодних (!) документів, вона не «прописана» у жодному бюджеті. І на одному із останніх засідань вони вирішили почати виготовляти документи, щоб взяти кірху на баланс сільської ради. З тим, щоб передати церковній громаді. Наче звучить непогано…, але якщо у кірхи не буде статусу пам’ятки, чи можна бути певним, що церковна громада не виявиться «вандалом»? Пам’ятку не можна просто відбудувати так, як буде зручно чи дозволятиме бюджет. Її треба відновити, зберегти те, що можна зберегти…

Після цих розмов очікувати на те, що кірха (костел) з’явиться в офіційних списках пам’яток було б наївно. Але ми таки відправили додаткові запити. Уже з метою дізнатися чи є якийсь звіт (або інший документ) про виконання цього горезвісного розпорядження, чи були підготовлені матеріали з обґрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України кірхи у с. Краснопіллі Березанського району. І якщо таких матеріалів не було підготовлено, то документ, який містить пояснення чому не було виконано розпорядження голови облдержадміністрації чи документ про скасування такого розпорядження.

Зацитую уривок по суті із відповіді на мій запит до Інспекції охорони пам’яток у Миколаївській області:

Об’єкт культурної спадщини «Кірха», що знаходиться на території села Краснопілля Березанського району, на цей час не має юридичного статусу. В архіві державної інспекції по охороні пам’яток культури в Миколаївської області є облікова картка на об’єкт культурної спадщини «Кірха». Виготовлена науковим співробітником відділу пам’яток архітектури й містобудування Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування (Тищенко А.І) в 1992 році.

Зазначаємо, що в 2002 році формування й ведення облікової документації на об’єкти культурної спадщини за видом «архітектура» здійснювалося управлінням містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації. Але у встановлені терміни розпорядження управління містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації не надало управлінню культури облдержадміністрації матеріали з обґрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів культурної спадщини зазначених в пункті 12, зокрема «Кірха» у селі Краснопілля Березанського району.

На даний час співробітниками держінспекції проводиться робота зі збору матеріалів з метою виготовлення документації, яка необхідна для подання об’єкту до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів культурної спадщини, відповідно до наказу Міністерства культури України від 11.03.2013 року № 158.

Відсутність контролю громадськості веде до того, що розпорядження губляться, забуваються, не виконуються. Змінюються люди при владі, змінюються пріоритети, розпорядження попередників перестають бути важливими, адже є «нові» розпорядження. Мало б бути не так. Мала б бути якась безперервність, незалежність від «культу» особи, а прив’язка до «вищої» мети. На жаль, таки «нікому то не треба»[2]

Костел Святого Георгія, село Краснопілля Березанського району Миколаївської області (1900—1902 роки)
Автор фото — Євген Самученко. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Миколаївський художній російський драматичний театр» у Вікіпедії.

[1] Рядок із пісні «Нікому то не треба» гурту «Скрябін»
[2] Своєрідний дисклеймер (про всяк випадок): основний акцент не на тому, що красива пам’ятка не є пам’яткою на папері. А на тому, що пам’ятки взагалі мають охоронятися. Не у красі справа, а у нещадній байдужості нашого споживацтва…

PS. Наступний допис про кірху: Усі в Березанський район!

Найкраще фото Київської області

Дерев’яний вітряк (село Гейсиха)
Автор фото — Сергій Плахотнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Київської області» перемогла фотографія дерев’яного вітряка при в’їзді до села Гейсихи Ставищенського району, автором якої є Сергій Плахотнюк (Se Plakho).

Цей дерев’яний вітряк є пам’яткою науки і техніки. Датується він кінцем XIX ст. — початком XX ст. Збудований був місцевими майстрами. На території району це — єдиний вітряк. Висота його 7 м, є рухома цокольна частина 4×4 м.

Зараз вітряк не діє. Стан пам’ятки визначено як задовільний.

У минулі роки найкращими фото Київщини ставали церкви:

Спасо-Преображенська церква (Гусинці) станом на жовтень 2009 року
«Найкраще фото Київської області» на конкурсі 2013 року
Автор фото — Оксана Макаренко (UA-Lora). Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Паркан і ворота Покровської церкви в Пархомівці
Переможець у номінації «Найкраще фото Київської області» на конкурсі 2012 року
Автор фото — Сергій Криниця (Haidamac). Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Семінарська церква

Розписи стелі Семінарської церкви (1870, худ. К. Йобст, Е. Бучевський) є частиною комплексу резиденції митрополитів Буковини та Далмації, який занесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Пам’ятка архітектури національного значення № 778/3 (Чернівці)
Автор фото — Юрій Клименко. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Чернівецької області» перемогла фотографія розписів стелі Семінарської церкви у Чернівцях, автором якої є Юрій Клименко.

Трьох-Святительська церква (Семінарська церква) — діючий православний храм Чернівецької єпархії УПЦ КП, 24 серпня 1963 року визнаний пам’яткою архітектури національного значення (ох. № 778/3). 28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету ЮНЕСКО церкву, як складову частину архітектурного ансамблю Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, було включено до списку Світової спадщини.

20 серпня 1863 року Франц Йосиф I своїм указом затвердив план будівництва резиденції митрополитів Буковини і Далмації. Автором грандіозного проекту став молодий чеський архітектор Йозеф Главка. Одночасно було прийнято рішення й про будівництво Трьох-Святительської (семінарської) церкви, як невід’ємної частини архітектурного ансамблю.

Храм на честь трьох святителів Вселенських — Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста — почали зводити 19 квітня 1867 року, коли владика Євгеній (Гакман) урочисто заклав наріжний камінь.

1882 року будівництво церкви було завершено, і фактично було завершено спорудження всього архітектурного ансамблю резиденції. Діючий храм обслуговували студенти-богослови та їх викладачі-наставники.

Церкву зведено у візантійському стилі з елементами еклектики. П’ятикупольна, з конхою. З цегли. Вона являє собою витягнутий зі сходу на захід прямокутник з абсидою, до якого примикають напівкруглі приміщення. Основою центрального куполу служить барабан, оформлений аркатурним поясом з вітражами, та карнизами. На куполах встановлено, стилізовані «константинопольські хрести» (герб Константинопольського Патріархату). Світловий барабан за допомогою арок і вітрил спирається на чотири міцні пілони. Пучкові колони відокремлюють центральну наву від вузьких бічних.

Захоплюючим є внутрішнє оздоблення храму, яке вирізняється пишністю обробки, є багатим на різьблення, позолоту, живопис у постакадемічному стилі. Художнім розписом церкви займалися Карл Йобст та Епамінандос Бучевський. Пензлю першого належать біблійні сюжети: «Різдво Христове», «Воскресіння Христа» і «Сходження Святого Духа», а також чотири Євангеліста, що розміщені на бокових стінах та в абсиді вівтаря. Інший розмалював інтер’єр геометричним орнаментом, що нагадує малюнки буковинських писанок, килимів, рушників.

У радянський період (1944—1991) храм було закрито, а приміщення використовувалось як зал ЕОМ. Водночас, керівництву університету вдалося зберегти розписи та іконостас. Завдяки цьому пам’ятка збереглася до нашого часу практично у первозданному вигляді. У 1990-их роках богослужіння у Трьох-Святительській церкві, у якості парафіяльної УПЦ КП, були відновлені.

Використано матеріали зі статті «Трьох-Святительська церква (Чернівці)».

Цукровий палац

Шарівський палац
Автор фото — Сергій Рижков. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Харківської області» перемогла фотографія палацу в смт Шарівці Богодухівського району Харківської області, автором якої є Сергій Рижков.

Будівництво палацу було розпочато у II чверті XIX ст. і проходило у декілька етапів до 1911 року. Реконструкція виконана за проектом громадського інженера Карла Шольца.

Фасади будівлі виконані з використанням романо-готичних форм архітектури. Палац має складну конфігурацію у плані, витягнутий більш ніж на 150 м. Парадний вхід, вестибюль та зал — вітальня («блакитний зал») розташований між двома восьмигранними баштами. На першому поверсі розташований двосвітловий «хоровий» зал з двома виходами на широкі балкони — тераси на рівні другого поверху. У баштах улаштовані виходи на оглядові майданчики.

В оздобленні інтер’єрів використані дерев’яні панелі, різні деталі, вітражі, тематичний і орнаментальний стінопис. У всіх кімнатах встановлені печі, облицьовані кахлями, в парадних приміщеннях — комини. Стіни і стеля вестибюля оздоблені дубовими панелями. Двосвітловий зал палацу має найбільш представницький вигляд: комини, канельовані пілястри коринфського ордеру, плафон «хорового» залу розписаний дрезденськими майстрами. Також збереглися бра, виконані з бронзи. Роботи по оздобленню інтер’єрів проводила московська фірма «Шольц».

Комплекс парадних будівель займає підвищену ділянку у північній частині садиби. Зі східного боку розміщені службові двори — кінний, скотний, гараж, електростанція, оранжерея. Парк охоплює палацову частину з півночі, сходу і півдня.

Основне місце у ансамблі належить палацу, орієнтованому головним фасадом на південь. До нього примикає регулярний терасний сад, зв’язаний з парковими алеями і доріжками. Усі господарчі будівлі, парадні ворота, будинок садівника, другі ворота садиби мають єдине архітектурне рішення.

Цікаво, що палац у Шарівці ще називають «цукровим». І не тільки через білий колір стін. 1881 року його купив цукровий «король» Леопольд Кеніг. За однією із легенд він наказав засипати улюблену гору своєї дружини цукром, коли тій захотілося літом покататися на санчатах 😉

Цей палац належить до найстаріших пам’яток палацово-паркової архітектури України. Ним опікується управління містобудування та архітектури Харківської облдержадміністрації. За радянських часів і до 2008 року тут був туберкульозний санаторій. Були повідомлення у пресі, що палац планують реставрувати під державну резиденцію. Але аж 2014 року палац було передано у комунальну власність, хоча про нового власника інформації ще нема. Прикро, але садибі загрожує загибель, оскільки паркове господарство біля палацу запущене, елементи декору палацу руйнуються…

Використано матеріали зі статті «Шарівський (парк)».

Найкраще фото Кіровоградщини

Будівля колишньої жіночої гімназії (нині педагогічний університет) в Кіровограді, © Костянтин Буркут

Будівля колишньої жіночої гімназії (нині педагогічний університет) в Кіровограді, © Костянтин Буркут, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Кіровоградської області» перемогла фотографія будівлі колишньої жіночої гімназії в Кіровограді, автор — Костянтин Буркут.

Єлисаветградська жіноча гімназія була створена в 1870 році, до 1904 року знаходилась у будинку генерала Екельна по вулиці Перспективній. Проте з часом кількість учениць зростала, тому було вирішено збудувати нове приміщення. Навіть не фахівцеві видно, що будівля громадської жіночої гімназії та народного училища ім. О. Пушкіна напрочуд схожі за стилем. І вони дійсно «родичі», оскільки творіння одного зодчого — Олександра Лишневського. Донедавна їх об’єднувало ще й ім’я Пушкіна, яке носив педінститут. 3а час свого існування будівля не зазнала ні реконструкцій, ні перепланувань, майже нічого не втративши з первісного вигляду. Таке трапляється з пам’ятками архітектури надзвичайно рідко і сприймається швидше як виняток.

Архітектурна своєрідність будівлі полягає в поєднанні еклектики з неоруським стилем. Проектуючи споруду, Лишневський застосував принцип, за яким всі три корпуси з’єднано у вигляді подвійної літери «Т». Головний корпус по вул. Шевченка складається із загальних та парадних помешкань, у ньому розташований головний вхід з парадним вестибюлем та актовим залом. У поздовжньому корпусі влаштовані навчальні аудиторії, причому тільки з одного боку широкого світлого коридору. Третій корпус, де також розміщено аудиторії та кафедри, розташований симетрично першому. Таке планування навчальних корпусів обумовлене бажанням якомога далі віднести будівлю від червоної лінії вулиць. Разом з тим головний фасад жіночої гімназії одночасно з чоловічою гімназією (нині Будинок офіцерів) формували композицію вулиці Шевченка.

У 1927 році в приміщенні жіночої гімназії створено педагогічний технікум, який у вересні 1930 року реорганізовано в педагогічний інститут. З 1949 року — це вже Кіровоградський педагогічний інститут ім. О. Пушкіна (на честь 150-річчя від дня народження поета). З 1992 року навчальний заклад носить ім’я уродженця Єлисаветграда, письменника, драматурга і політичного діяча В.К. Винниченка. Нині має статус державного університету. За весь час існування з цього закладу вийшло понад 50 тисяч учителів.

Монастир над Латорицею

Миколаївський монастир (Мукачеве, Закарпатська область)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Закарпатської області» перемогла фотографія Миколаївського монастиря. Автор фото — Максим Присяжнюк.

Миколаївський жіночий монастир ордену василіян розташований на Чернечій горі біля Мукачева. Згідно з усними переказами і передмовою до Мукачівської хроніки, монастир був заснований в XI столітті, але точний час заснування невідомий. 8 березня 1360 році князь Федор Корятович надав монастиреві поселення Бобовичі та Лаука. Тут князя й було пізніше поховано.

З 1491 року монастир над Латорицею був резиденцією закарпатських владик, які об’єднали все Закарпаття у так званій Мукачівській єпархії. Унаслідок постійних воєн між Габсбургами та Семигородськими князями у 1537 році Мукачівський монастир було зруйновано. За єпископа Василія І монастир знову було відбудовано. Відновлення монастиря проходило в 1538–1550 роки за допомогою австрійського імператора Фердинанда I.

У 1657 році монастир знову було зруйновано, на цей раз польським гетьманом Любомирським. З другої половини XVIII ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. З перенесенням єпископської резиденції до Мукачева 1751 року, Миколаївський монастир став осідком головного настоятеля василіян на Закарпатті та важливим відпустовим центром.

Теперішній кам’яний монастир був побудований між 1766 — 1772 роками, а велична церква у 1798 — 1804 роках. При монастирі збереглася цінна бібліотека (понад 6 000 рідкісних книг і рукописів) та архів.

У 1946—1947 роках, після утвердження Радянської влади у краї, Мукачівський монастир було повернуто православній церкві (Московський патріархат) і він став жіночою обителлю. Монастирську бібліотеку та архів передали в університетську державну бібліотеку в Ужгороді та в обласний архів Закарпаття. Монахині працювали у місцевих колективних господарствах, монастир намагалися декілька разів закрити, але його відстоювали.

Нижче подано це ж фото зі спокійнішими кольорами (було зауваження від членів журі щодо надмірної насиченості кольорів):

Миколаївський монастир (Мукачеве, Закарпатська область)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Миколаївський монастир (Мукачеве)» у Вікіпедії.

На перехресті часу і шляхів…

Далеко не всі святині постають в контексті перехрестя “часу і шляхів”. А от Бердичівський монастир ордену Босих Кармелітів на Житомирщині саме з таких “вартових” і походить.

Не стану обтяжувати читача його вікіпедійною біографією, щоби поза цим представленням переможця не згубилось набагато цікавіше.

Отож, переможцем в номінації «Найкраща фотографія Житомирської області» стала світлина Ярослава Карпенка «Кармелітський монастир, мури».

Кармелітський монастир, мури (Бердичів), © Ярослав Карпенко

Кармелітський монастир, мури (Бердичів), © Ярослав Карпенко, CC-BY-SA 4.0

В численних матеріалах та публікаціях про Монастир Босих Кармелітів, якось “затерто” найцікавіший факт цієї комплексної пам’ятки — через що більшість його відвідувачів сприймають монастир вже як цільний комплекс. Проте, ця пам’ятка є витвором трьох століть, різних авторів і різного по суті призначення 🙂

Попервах, власники Бердичева магнати Тишкевичі (які неофіційно вважаються і його ж засновниками) для захисту своєї торговельної імперії та й самих себе від частих заворушень покріпачених селян на пограниччі Литви та «польської» України — зводять саме Бердичівський замок. Його могутність до наших днів дійшла лиш частково, а в середньовіччі він був найпотужнішою твердинею Правобережжя України. В той час найбільшим замком України був Житомирський замок, але з-за численних навал Золотої Орди він фактично лежав в руїнах, не маючи оборонного значення – хоч і був єдиним на Правобережжі який вистояв після руйнацій Менглі-Гірея. Зведення ж Бердичівського замку на сумнозвісному золотоординському «Чорному шляху» мало великі перспективи для розвитку торгівлі на родючих землях при битих шляхах, і звісно – основним градоутворюючим елементом Бердичева в його подальшій історії. Це була не перша твердиня роду Тишкевичів на сучасній Житомирщині, але інші (як от в сусідньому с.Слободище) не пережили навал золотоординців. Заслуговує на увагу в інвентарному описі від 1593 року інформація про Бердичів:

«Город новооседлый Бердичев, находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей».

Т. Мовчановський “БЕРДИЧІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК” , 1931

Зверніть увагу на назву сучасної р.Гнилоп’ять 🙂 . Зміна назви відбулась за доволі неприємних історичних подій, коли Бердичів на сотню років поступово перетворився із процвітаючого торговельного центра Російської Імперії на клоаку із брудом, єврейськими мазанками, свинями в ролі санітарів та щовесни — трупами новонароджених, що плавали річкою.

Власне Монастир Босих Кармелітів з’являється лиш за 50 років після побудови замку — у 1630-их роках і при доволі цікавих обставинах. Тодішній власник — Ян Тишкевич, потрапляє в полон в поході супроти кримських татар. Там йому нібито наснився сон, де за його визволення просять перед Богородицею невідомі ченці. Тишкевич визволяється із полону, і дає обіцянку побудувати монастир во ім’я пресвятої Богородиці. Пізніше в одному з костелів Любліна Тишкевич нібито зустрів саме цих ченців. Ними виявились ченці ордену Босих Кармелітів. Дотримуючись своєї обіцянки він переписує ордену замок, село Скраглівку, а також кошти на утримання. За пару років єпископ Київський закладає там сучасний костел, що тоді мав невимовну назву: «Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста»  🙂 . Цікаво, що так званий «Маріїнський костел» був дольним храмом і виступав лиш на кілька метрів над поверхнею землі. І сьогодні  цю підземну святиню можна вільно відвідати і оцінити по товщині її стін та вікон-амбразур — яким потужним був Старий Замок, підвалини якого саме і використано при зведенні монастиря. Сучасний великий замок є пізнішим розширенням і розбудовою.

Не менш заплутаною (як і назва міста «Бердичів») є історія із головною святинею — чудотворною іконою Божої Матері. Справа в тім, що початково Тишкевичі були православними. Але із Кревською унією змушені були прийняти католицизм. Тож їх версія про дарування монастирю своєї сімейної реліквії — ікони Божої Матері розходиться із свідченнями, в яких нібито власне ченці монастиря силоміць відібрали ікону у місцевому православному храмі. Та й та ікона давно вже втрачена кілька разів поспіль. Сучасна її версія походить від руки польської художниці — іконописця часів незалежної України.

Третя віха в цій пам’ятці завдячує повстанням періоду Хмельниччини. А може й не завдячує — оскільки саме в ній вона була вперше дощенту зруйнована (вдруге — під час другої Світової Війни). Монастир простояв без першовласників 70 років. Та спроби кармелітів повернутись увінчались успіхом. І тоді вони провели масштабну реставрацію зруйнованого, розширили та значно укріпили замок і головне — побудували його основну сучасну прикрасу — «верхній монастир». Для цього запрошуються відомі архітектори з Німеччини та Польщі, а для розписів із далекої Італії виписують славетного Фредерічі, який серед всього розписував і Києво-Печерську лавру. Це був найбагатший монастир того часу на всій Україні. Будівництво верхнього монастиря тривало 20 років, а підсилений замок в своїй історії часто рятував місцеву шляхту від повстань селян. Та й під час війни з Росією цей замок протримався довше за всіх — цілий місяць! Епоха розквіту монастиря (власне як і католицизму загалом) закінчилась із опануванням Російською імперією Правобережжя Украйни. Підземні ходи та катакомби замку — стали місцем переховування контрабанди тогочасного торговельного центру України — власне Бердичева, який став головним банківським містом Російської імперії, та розрісся до третього по населенню міста України.

Все змінила Друга світова війна та радянський період. Хоча за останній відбулась масштабна відбудова знищеної пам’ятки і присвоєння їй статусу «Історико-культурного заповідника». Проте реставрація сучасників у 90-тих роках дає наслідки вже сьогодні. Оскільки тоді було засипано (як в Житомирі та Кодні) всі входи в замкові підземелля, було порушено вентиляцію та деякі інші параметри — і частина стін замку (на заході) провалюється. Ще десять років тому я бачив цілі стіни замку. За десять років ми можемо втратити їх цілком.

Кілька слів про переможну фотографію автора:

Автор в своєму доробку не вперше використовує оригінальний і ПРАВИЛЬНИЙ погляд на монументальне (сакральне) – не від рівня землі. В прикладі пам’ятки «Свято-Нікольський собор» він знімає з небезпечних висот старих двоскатних дахів навпроти пам’ятки. В фотографії монастиря Кармелітів із плаского даху «хрущовки». Гідні оцінки час та сили на вибір точки зйомки. Умови зйомки (все ж погляд на південь, на сонце) сприяли отриманню технічно врівноваженої фотографії із монументальним образом святині, що й століття по тому впевнено домінує над місцевістю.

Джерела: власна компіляція із відкритих джерел

Найкраща світлина Херсонщини

Склеп родини Фальц-Фейнів, © Вікторія Косміна

Склеп родини Фальц-Фейнів, © Вікторія Косміна, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Херсонської області» перемогла світлина склепу родини Фальц-Фейнів, автором якої є Вікторія Косміна.

Склеп родини Фальц-Фейнів знаходиться у селі Новочорномор’я Голопристанського району Херсонської області, збудований у 1900 році в дусі еклектизму із застосуванням мотивів модерну, ренесансу, візантійського, татарського зодчества.

Фальц-Фейни — одна з найзаможніших і найвпливовіших родин Херсонщини початку XX ст. їх за правом називали королями Таврійських степів, королями вівчарства. Вони підняли на найвищий рівень не лише розведення овець-мериносів і коней, землеробство і хліботоргівлю, але й залишили нащадкам всесвітньо відомий заповідник Асканія-Нова, багатющу наукову і культурну спадщину.

Фальц-Фейни володіли землями у 200 тис. десятин — це 7,6 % території сучасної Херсонської області. Крім того, їм належали землі у межах нинішньої Запорізької області і Криму, в Біловезькій Пущі і на Німані, а також за кордоном: у Німеччині, Австрії, Франції і навіть у Південній Африці. Їх будинки прикрашали центральні вулиці Херсона, Одеси, Сімферополя, Москви і Ніцци у Франції.

Вишукану восьмиметрову споруду у найгарнішому куточку села — з видом на озеро Кругле Олександр Фальц-Фейн збудував у пам’ять про дружину. Софія Фальц-Фейн померла досить рано, залишивши четверо неповнолітніх дітей. Згодом у склепі поховали і голову родини. Утім усипальнею будівля прослужила недовго. Після революції тіла подружжя викинули, а багато прикрашений склеп розграбували. Кажуть, комусь із місцевих таки вдалося таємно перепоховати останки людей, які так багато зробили для села. Жахливу історію про наругу над похованням меценатів у Новочорномор’ї місцеві переказують із покоління в покоління. Насправді ж наруга продовжується. Як інакше назвати байдужість держави до пам’ятника, до речі, офіційно занесеного до відповідного реєстру. У сільраді не бачать іншого виходу, як шукати підтримки серед небайдужих людей, хай навіть інвесторів, яких зацікавить бізнес у населеному пункті з таким історичним минулим.

Сьогодні це меморіал, доступ до якого вільний. Будь-який бажаючий може приїхати і прогулятися в околицях фамільного склепу. Нащадки Олександра Фальц-Фейна приїжджають сюди з Німеччини, щоб вшанувати пам’ять свого предка.

Склеп родини Фальц-Фейнів занесений до обласного реєстру пам’яток історії та культури Херсонської області. З часу занесення до реєстру не ремонтувався.

Найкраще фото Луганської області

Свято-Миколаївський кафедральний собор в Алчевську, © В'ячеслав Скриль

Свято-Миколаївський кафедральний собор в Алчевську, © В’ячеслав Скриль, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Луганської області» перемогла фотографія Свято-Миколаївського кафедрального собору (м. Алчевськ), автором якої є В’ячеслав Скриль (Владимир Рар).

Історія храму почалась на початку XIX століття у селищі Василівка, яке тепер входить до складу міста Алчевська. Як свідчать архівні матеріали, у 1808 році було збудовано невелику однопрестольну церкву на честь шанованого загалом святого Миколая Чудотворця. Великий дзвін та бічні престоли було добудовано в час активної діяльності засновника сусіднього поселення, відомого українського промисловця, підприємця і банкіра, мецената Олексія Алчевського, який з 1879 року керував справами й у Василівці.

Після революції діяльність церкви було дискредитовано радянською владою. У 1935 році Свято-Миколаївський храм було зачинено, купол та дзвіниця знесені. У спотвореній будівлі відкрили молочарню. А на початку війни церква стала прифронтовим шпиталем.

Під час німецької окупації, після 20 років занепаду, церква знов відкрилася для парафіян і після війни продовжувала діяти у напівлегальному статусі.

На початку 1990-х років завдяки благочинним коштам було зведено новий купол, відбудовано дзвіницю. Свою третю сотню літ храм розпочав в статусі центрального храму Алчевського благочинного округу УПЦ МП.

Використано інформацію з офіційного сайту собору.

На березі річки Ікви

Замок князів Острозьких-Любомирських. Вигляд з боку Ікви (Дубно)
Автор фото — Юрій Петруняк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Рівненської області» перемогла фотографія Дубенського замку. Автор фото — користувач Юрій Петруняк.

Цей автор теж не активував адресу електронної пошти. Якщо Вам відомий автор, то, будь ласка, передайте йому, щоб вийшов на зв’язок із нами.

Дубенський замок — фортеця в місті Дубно Рівненської області, один із найстаріших замків України. Офіційним роком спорудження вважається 1492 рік. Як родовий маєток князів Острозьких, він переходив через шлюби від однієї князівської династії до іншої, а загалом він був приватною власністю князів Острозьких, Заславських, Сангушків, Любомирських. І лише наприкінці XIX ст. замок був проданий військовому відомству.

На території замку розташовані два палаци: з південного боку — палац князів Острозьких (ім’я архітектора невідоме), а навпроти нього, з північного боку — палац князів Любомирських. У палаці свого часу зберігалися цінні архіви князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків й навіть Конєцпольських. Деякий період тодішні володарі замку зберігали тут золото, діаманти, зброю, харчі, посуд, обладунки.

Протягом свого існування замок неодноразово перебудовувався й укріплювався. На початку XVII ст. каштелян краківський князь Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього ренесансу. Тоді ж було добудовано два бастіони зі сторожовими вежами. Між старим городищем і новим замком пролягав глибокий рів, який при потребі легко заповнювався водами Ікви. Другий, ширший і важливіший для оборони, рів був виритий з протилежного боку замку. Його східний схил утворювався фасадами бастіонів і куртиною, яка їх з’єднувала, а висока прямовисна стіна з боку міста була складена з «дикого» каміння. Цей рів також наповнювався водою. У бастіонах містились каземати, з’єднані з околицями. Вони були такими просторими, що туди можна було заїхати каретою і розвернутися.

Під замком були прокладені широкі кам’яні підземні ходи-тайники, куди під час ворожих нападів ховалися місцеві жителі зі своїм майном. Тут зберігалися запаси води і провізії для оборонців під час облоги. Вірогідно, що на території замку була своя замкова церква.

Дубенський замок був серед номінантів на загальнонаціональній акції «7 чудес України», і ввійшов до топ-21 «7 чудес України: замки, фортеці, палаци».

Використано матеріали зі статті «Дубенський замок» у Вікіпедії.