«Σπεῦδε βραδέως»

Панегірик в стилі «Σπεῦδε βραδέως» [«поспішай повільно»].

Напис над входом до каплиці Успенської церкви (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

«Ну і от що це за назва така? Там жодного українського слова немає…» прочиталося… і… А от тим, хто досі продовжує читати, а може раптом спробував в це навіть вдуматись, відповідь: «Ну так а що би там українські слова мали робити? Це ж грецька спецномінація :Р Все відповідно до канону — пафос, гіперболи, заплутаний сюжет… і дещиця гумору із самокритикою».

Весь цей панегірик (у не зовсім класичному розумінні поняття «панегірик») присвячений фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки 2013», зокрема грецькій спецномінації.

13 місяців тому у Львів прийшла 2013та осінь (ну, очевидно, не лише у Львів, бо така ж ситуація синхронно склалася і в Києві… мабуть, ще десь таке трапилося, але поза цими двома географічними точками ми у нашому панегірику мандрувати не будемо).

І якби ми були забобонними, то би точно почали виправдовувати всі наші дивні трафунки отим засиллям 13.

Ну бо ж як логічно можна пояснити наприклад мій казус?

13 місяців тому очільник дружньої кафедри Елліністики Андрій Савенко з Києва несподівано повідомив мене, що існує такий собі вікіфотоконкурс, в якому є наша (грецька тобто) спецномінація, і ось-ось наступить дедлайн, та чи я би не хотіла туди чогось свого додати (світлин себто). Ну так… а тут те «своє» для мене означало дослівно своє, своє ще з дитинства. Бо мова йшла поміж іншим про грецькі пам’ятки Львова, а серед них найбільшою (у висоту передовсім) є Успенська церква і так склалося – церква мого дитинства (ще коли я ані поняття про греків не мала на загал, ані зокрема про тих, які в тій же ж церкві й поховані… Але очевидно грецький дух ще відтоді непомітно, але міцно, до мене приточився так, що супроводжує й досі).

Спецномінація «Грецькі пам’ятки». 2-е місце
Дзвіниця (вежа Корнякта) (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Окрім цього у мене вже давно була ідея, яка все більше перетворювалася у виробничу потребу — розшифрувати напис на каплиці цієї церкви, просто над входом (я роками дивилася на ці букви, і раптом прийшла вирішальна 2013 осінь). Причиною виробничої потреби стали розмови зі студентами про цей напис, а наявні варіанти тлумачень цих букв іншими дослідниками не виглядали надто переконливими та зрозумілими, і зрештою залишалися все ще просто набором букв.

Тому вікіфотоконкурс і проект із розшифрування загадки із дитинства збіглися у часі… і просторі.

Я омину деталізацію всіх звеселяючих моментів, що супроводжували цей подвійний проект, хоча про кілька штрихів згадаю: молодий священик моєї дитячої церкви не знав, де там в ній крипта з Корняктом… і взагалі, хто він такий той Корнякт (Та що я вчіпилася? То було навіть не 100, і не 200 років тому… Кому це треба? Пластикові вікна в каплицях ше з тих часів – набагато актуальніші зараз…). А на моє питання, чи відбувається в них літургія грекою, бо колись, наскільки мені відомо, була, він трохи повагався, нічого певного не відповівши, врешті запросив прийти в Успенку… через кілька місяців (оригінальний «ненав’язливий» підхід. От Ви би після такого запрошення пішли?)… Але, зрештою, моє повернення в православну церкву дитинства через багато років після закінчення того дитинства відбулося разом зі щиро ненав’язливим неправославним Dwight Trible (dwighttrible.com, до речі, Вікіпедія про Двайта нічого не знає, а шкода), щоправда, ми так і не знайшли крипту, може тому, що шукали не крипту, а дух. Що шукали, те і знайшли 🙂

Тож 13 місяців тому я зробила фото дитячої церкви і у 50 різних ракурсах, і з типовими львівськими місцевим жителями на передніх і задніх планах — голубами і котами. Паралельно зробила багато деталізованих фото напису, щоб розкодувати його. І раптом колега із рідної кафедри синхронно звернулася до мене з проханням зробити фото (не знаючи, що я щойно відтіля і вже з фото) того ж напису з каплиці, бо у неї раптом виникла теж виробнича потреба розшифрувати його на прохання дружніх колег-істориків. Дізнавшись, що я вже почала його розкодовувати і мені це цікаво теж, ми поєднали зусилля, і вийшов, здається, адекватний продукт із того.

Вхід до каплиці Успенської церкви (місто Львів)
Автор фото — Elpida. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

У межичасі я позавантажувала всі свої 50+ фото Успенської церкви до Вікіпедії та й собі забула про це.

Пройшло 13 місяців і випадково минулого тижня мені прийшов від пані Олени (із прекрасним вірменським прізвищем Захарян) лист просто з космосу із запитанням, чи часом я не та, яка видає себе за оту Elpida, що минулоріч подавала свої фото на вікіфотоконкурс. Ось десь приблизно таке питання було. Так склалося, що я якраз тією, кого шукали, і виявилася. Рік пройшов у незнанні-невизнанні.

Ну так от, шановні друзі, підсумовуючи: немає потреби усі гріхи світу звалювати на 13, і містика тут ні до чого насправді, мій трафунок — приклад того, як все можна пояснити просто і логічно: незнання-невизнання приключилося мені виключно через банальне невміння користуватися скринькою, зареєстрованою у Вікіпедії (читаймо інструкції!), у яку мені 12 місяців тому прийшло повідомлення про те, що моє фото здобуло призове місце (друге) і його разом зі мною з цього приводу хочуть вшанувати.

Це було несподівано і справді дуже приємно, хай навіть в досить заповільнено-поспішальному ритмі.

Дякую ще раз панові Андрію та пані Олені.

Оргкомітет дуже радий, що один із переможців нашого конкурсу відшукався (хай і через рік). І ми дуже наполегливо радимо учасникам вмикати можливість отримувати листи у налаштуваннях користувача 😉 Ми б дуже хотіли, щоб усі історії наших учасників були із happy end-ом