Країна орлів. Переможці

Аполлонія Іллірійська
1-е місце
Автор фото — Pudelek. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Існує декілька версій походження назви цієї країни. Одна із них — від слова «шкіп» (shqip), що означає «орел». Таким чином, «Шкіпрія» означає «Країна орлів», а албанці, «шкіптар» — «народ орлів». Існує албанська легенда про орла, що нагородив албанців силою, орел зображений на державному прапорі Албанії.

Серед пам’яток Албанії — античні та середньовічні споруди; замки, театри та церкви. Аполлонія Іллірійська — найбільший давньогрецький порт в Іллірії, заснований вихідцями з Коринфа і Керкіри у 588 р. до н. е. Зараз це національний археологічний парк. Перші археологічні дослідження тут почалися ще під час Першої світової війни.Тут було виявлено залишки храму VI ст. до н. е. і театру, мощені вулиці і мозаїчні підлоги. Значна частина знахідок експонується в Тирані.

Бутрінті
2-е місце
Автор фото — InaMyrtollari. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Ще однією археологічною пам’яткою є Бутрінті. Це музей-заповідник на півдні Албанії неподалік від Саранди, поблизу кордону з Грецією. Бутрінті частково був розкопаний в 1928—1935 роках італійським вченим Л. Уголіні. Розкриті оточувальні акрополь стіни 5 — 4 століть до н.е. з воротами (в тому числі «Левові ворота з рельєфним зображенням лева на архітраві»). У нижньому місті — святилище Асклепія зі статуєю бога, театр III століття до н.е. з 19 рядами лав і мармуровими статуями, залишки житлових і громадських будівель. Після Другої світової війни розкопки були продовжені.

1959 року до Бутрінті була прокладена асфальтована дорога від міста Саранда у рамках підготовки до візиту в Албанію Хрущова. 1992 року розкопки грецького та римського міст були включені до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. В 1999 році об’єкт розширено включенням до нього середньовічної венеціанської фортеці.

До речі, щоб потрапити до України албанцям потрібні візи 😉

Будинок Зекате (будинок-музей)
3-є місце
Автор фото — Malenki. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Дивіться решту фото 

Найкращі фотографії Дворіччя

Цитадель Ербіль
1-е місце
Автор фото — Rawen pasha. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Межиріччя (Дворіччя) має давню і сповнену подіями історію — перші держави в цьому регіоні виникли понад 5 тисяч років тому. Месопотамію часто називають колискою цивілізацій. Тут виникла перша в історії людства писемність — клинопис, розвинулись рільництво та іригація, були здійснені численні винаходи (колесо і вдосконалення транспортних засобів), відбувався розвиток домобудівництва і ряду виробів (від гончарного до металургії), розвинута астрономія. Також із Месопотамією пов’язані найважливіші події всесвітньої історії — перехід від полювання і збирання до землеробства і скотарства.

У десятці переможців Іраку найбільш представлений Багдад, який є найбільшим містом країни та другим (після Каїра) містом арабських країн. Це також місто із казок тисяча і однієї ночі.

Створення більшості архітектурних споруд Багдада, визнаних згодом культурно-історичними пам’ятниками, відноситься до XII—XIV ст. Серед них — палац Аббасидів (кінець XII — початок XIII ст.), Мавзолей Зубайді (перша половина XIII ст.), Медресе Мустансирія (XIII ст., реконструйований в XX столітті), ворота Бао аль-Вастані (перша половина XIII ст.), мінарет Сук аль-Газаль (друга половина XIII століття), будівля караван-сараю хан Марджан (середина XIV ст.). На початку XVI століття в Багдаді була побудована Золота мечеть, або мавзолей Мусси аль-Кадіма. Ця споруда реставрувалася двічі: у XVII столітті і в середині XX століття.

У місті побудовані 3 університети, низка інститутів і Академія наук. Тут розташований найдавніший університет Іраку — Університет Аль-Мустансірія — заснований в 1233 році. Його світлина є серед переможців.

У період вторгнення США до Іраку (2003) значна частина музейних експонатів, які мають культурно-історичну цінність, була розграбована, а багато пам’яток архітектури зруйновані в результаті бомбардувань.

Старий будинок на вулиці аль-Рашид (Багдад)
2-е місце
Автор фото — Nawar GJ. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Мінарет (Ербіль)
3-є місце
Автор фото — MSinjari. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Дивіться решту фото 

Переможці Єгипту

Піраміди Гізи
1-е місце
Автор фото — Mohamed nabawy. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Продовжуємо представляти Вам переможців національних етапів інших країн. Цього разу мова піде про переможців Єгипту. На цих світлинах — мечеті, піраміди, давньоєгипетські храмові комплекси.

Будівля адміністрації Суецького каналу (Порт-Саїд, Єгипет)
2-е місце
Автор фото — Mohamed nabawy. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Мечеть Алі Мухаммеда (Каїр)
3-є місце
Автор фото — Hoba offendum. Ліцензія CC-BY-SA-3.0, з Wikimedia Commons

Дивіться решту фото 

Нікому то не треба[1]

Приватний театр Монте (фрагмент). Миколаїв
Автор фото — Маргарита Повх. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Миколаївської області» перемогла фотографія фрагменту фасаду приватного театру Монте, автором якої є Маргарита Повх.

Театр було збудовано 1881 року за проектом архітектора Брусницького на розі вулиць Різдвяної і Адміральської. Збудував його Карл Іванович Монте, власник готелю «Золотий Якір». Фасадом театр виходить на вулицю Різдвяну (Лягіна), а глухою стіною — на Адміральську. Зала розрахована на 900 місць. У 1894 році театр купив Яків Шеффер. Останній перепланував його у 1898 році. У театрі свого часу виступали Марія Заньковецька, Марія Савіна, Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Всеволод Мейєрхольд, Марко Кропивницький, Панас Саксаганський та інші видатні діячі культури та мистецтва.

Але мова не тільки про переможця, який, фактично, посів почесне друге місце. Мова про пам’ятки… і про відсутність належного їх обліку у нашій країні (так-так, ми все про своє). Власне, за рішенням журі, переможцем мала б бути фотографія Євгена Самученка, що зображує костел Святого Георгія у селі Краснопілля. Оргкомітет до останнього не знімав її із конкурсних світлин, адже жевріла надія, що костел є пам’яткою (статус пам’ятки — обов’язкова умова для конкурсного фото).

Ми подали запити. До ОДА, до районної ради та РДА. Навіть до сільської ради. Паралельно шукали самі. Знайшли розпорядження голови Миколаївської обласної державної адміністрації від 16 травня 2002 року № 276-р, де йшлося про те, що:

12.Підготувати матеріали з обгрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України таких об’єктів культурної спадщини:

(…)
– Кірха у с. Краснопілля Березанського району;
(…)

Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації, державна інспекція по охороні пам’яток культури (за узгодженням), (…) Березанська, (…) райдержадміністрації, Первомайська міська рада (за узгодженням). Протягом 2002 – 2003 рр.

Видано було це розпорядження з метою забезпечення виконання Указу Президента України від 13 березня 2002 року № 239/2002 «Про створення літопису народної пам’яті». Виглядало все досить серйозно. Та виявилося, що це чергове переливання із пустого в порожнє. Укази, закони, що видаються згори, опускаються тяжким тягарем (слововживання зумисне) на плечі місцевих виконавців, останні продукують по три-чотири папірці у відповідь на той «тяжкий» один… і нічого більше не відбувається. Дії нема. Тільки множення сутностей/папірців.

У телефонній розмові в Березанській РДА сказали, що якась німецька організація чи громада хотіла опікуватися нею (село Краснопілля — колишня німецька колонія Блюменфельд, саме тому там було зведено кірху (костел)). Голова сільської ради сказав, що на кірху нема жодних (!) документів, вона не «прописана» у жодному бюджеті. І на одному із останніх засідань вони вирішили почати виготовляти документи, щоб взяти кірху на баланс сільської ради. З тим, щоб передати церковній громаді. Наче звучить непогано…, але якщо у кірхи не буде статусу пам’ятки, чи можна бути певним, що церковна громада не виявиться «вандалом»? Пам’ятку не можна просто відбудувати так, як буде зручно чи дозволятиме бюджет. Її треба відновити, зберегти те, що можна зберегти…

Після цих розмов очікувати на те, що кірха (костел) з’явиться в офіційних списках пам’яток було б наївно. Але ми таки відправили додаткові запити. Уже з метою дізнатися чи є якийсь звіт (або інший документ) про виконання цього горезвісного розпорядження, чи були підготовлені матеріали з обґрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України кірхи у с. Краснопіллі Березанського району. І якщо таких матеріалів не було підготовлено, то документ, який містить пояснення чому не було виконано розпорядження голови облдержадміністрації чи документ про скасування такого розпорядження.

Зацитую уривок по суті із відповіді на мій запит до Інспекції охорони пам’яток у Миколаївській області:

Об’єкт культурної спадщини «Кірха», що знаходиться на території села Краснопілля Березанського району, на цей час не має юридичного статусу. В архіві державної інспекції по охороні пам’яток культури в Миколаївської області є облікова картка на об’єкт культурної спадщини «Кірха». Виготовлена науковим співробітником відділу пам’яток архітектури й містобудування Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування (Тищенко А.І) в 1992 році.

Зазначаємо, що в 2002 році формування й ведення облікової документації на об’єкти культурної спадщини за видом «архітектура» здійснювалося управлінням містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації. Але у встановлені терміни розпорядження управління містобудування та архітектури Миколаївської облдержадміністрації не надало управлінню культури облдержадміністрації матеріали з обґрунтуванням про включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів культурної спадщини зазначених в пункті 12, зокрема «Кірха» у селі Краснопілля Березанського району.

На даний час співробітниками держінспекції проводиться робота зі збору матеріалів з метою виготовлення документації, яка необхідна для подання об’єкту до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів культурної спадщини, відповідно до наказу Міністерства культури України від 11.03.2013 року № 158.

Відсутність контролю громадськості веде до того, що розпорядження губляться, забуваються, не виконуються. Змінюються люди при владі, змінюються пріоритети, розпорядження попередників перестають бути важливими, адже є «нові» розпорядження. Мало б бути не так. Мала б бути якась безперервність, незалежність від «культу» особи, а прив’язка до «вищої» мети. На жаль, таки «нікому то не треба»[2]

Костел Святого Георгія, село Краснопілля Березанського району Миколаївської області (1900—1902 роки)
Автор фото — Євген Самученко. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Миколаївський художній російський драматичний театр» у Вікіпедії.

[1] Рядок із пісні «Нікому то не треба» гурту «Скрябін»
[2] Своєрідний дисклеймер (про всяк випадок): основний акцент не на тому, що красива пам’ятка не є пам’яткою на папері. А на тому, що пам’ятки взагалі мають охоронятися. Не у красі справа, а у нещадній байдужості нашого споживацтва…

PS. Наступний допис про кірху: Усі в Березанський район!

Цукровий палац

Шарівський палац
Автор фото — Сергій Рижков. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Харківської області» перемогла фотографія палацу в смт Шарівці Богодухівського району Харківської області, автором якої є Сергій Рижков.

Будівництво палацу було розпочато у II чверті XIX ст. і проходило у декілька етапів до 1911 року. Реконструкція виконана за проектом громадського інженера Карла Шольца.

Фасади будівлі виконані з використанням романо-готичних форм архітектури. Палац має складну конфігурацію у плані, витягнутий більш ніж на 150 м. Парадний вхід, вестибюль та зал — вітальня («блакитний зал») розташований між двома восьмигранними баштами. На першому поверсі розташований двосвітловий «хоровий» зал з двома виходами на широкі балкони — тераси на рівні другого поверху. У баштах улаштовані виходи на оглядові майданчики.

В оздобленні інтер’єрів використані дерев’яні панелі, різні деталі, вітражі, тематичний і орнаментальний стінопис. У всіх кімнатах встановлені печі, облицьовані кахлями, в парадних приміщеннях — комини. Стіни і стеля вестибюля оздоблені дубовими панелями. Двосвітловий зал палацу має найбільш представницький вигляд: комини, канельовані пілястри коринфського ордеру, плафон «хорового» залу розписаний дрезденськими майстрами. Також збереглися бра, виконані з бронзи. Роботи по оздобленню інтер’єрів проводила московська фірма «Шольц».

Комплекс парадних будівель займає підвищену ділянку у північній частині садиби. Зі східного боку розміщені службові двори — кінний, скотний, гараж, електростанція, оранжерея. Парк охоплює палацову частину з півночі, сходу і півдня.

Основне місце у ансамблі належить палацу, орієнтованому головним фасадом на південь. До нього примикає регулярний терасний сад, зв’язаний з парковими алеями і доріжками. Усі господарчі будівлі, парадні ворота, будинок садівника, другі ворота садиби мають єдине архітектурне рішення.

Цікаво, що палац у Шарівці ще називають «цукровим». І не тільки через білий колір стін. 1881 року його купив цукровий «король» Леопольд Кеніг. За однією із легенд він наказав засипати улюблену гору своєї дружини цукром, коли тій захотілося літом покататися на санчатах 😉

Цей палац належить до найстаріших пам’яток палацово-паркової архітектури України. Ним опікується управління містобудування та архітектури Харківської облдержадміністрації. За радянських часів і до 2008 року тут був туберкульозний санаторій. Були повідомлення у пресі, що палац планують реставрувати під державну резиденцію. Але аж 2014 року палац було передано у комунальну власність, хоча про нового власника інформації ще нема. Прикро, але садибі загрожує загибель, оскільки паркове господарство біля палацу запущене, елементи декору палацу руйнуються…

Використано матеріали зі статті «Шарівський (парк)».

Монастир над Латорицею

Миколаївський монастир (Мукачеве, Закарпатська область)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Закарпатської області» перемогла фотографія Миколаївського монастиря. Автор фото — Максим Присяжнюк.

Миколаївський жіночий монастир ордену василіян розташований на Чернечій горі біля Мукачева. Згідно з усними переказами і передмовою до Мукачівської хроніки, монастир був заснований в XI столітті, але точний час заснування невідомий. 8 березня 1360 році князь Федор Корятович надав монастиреві поселення Бобовичі та Лаука. Тут князя й було пізніше поховано.

З 1491 року монастир над Латорицею був резиденцією закарпатських владик, які об’єднали все Закарпаття у так званій Мукачівській єпархії. Унаслідок постійних воєн між Габсбургами та Семигородськими князями у 1537 році Мукачівський монастир було зруйновано. За єпископа Василія І монастир знову було відбудовано. Відновлення монастиря проходило в 1538–1550 роки за допомогою австрійського імператора Фердинанда I.

У 1657 році монастир знову було зруйновано, на цей раз польським гетьманом Любомирським. З другої половини XVIII ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. З перенесенням єпископської резиденції до Мукачева 1751 року, Миколаївський монастир став осідком головного настоятеля василіян на Закарпатті та важливим відпустовим центром.

Теперішній кам’яний монастир був побудований між 1766 — 1772 роками, а велична церква у 1798 — 1804 роках. При монастирі збереглася цінна бібліотека (понад 6 000 рідкісних книг і рукописів) та архів.

У 1946—1947 роках, після утвердження Радянської влади у краї, Мукачівський монастир було повернуто православній церкві (Московський патріархат) і він став жіночою обителлю. Монастирську бібліотеку та архів передали в університетську державну бібліотеку в Ужгороді та в обласний архів Закарпаття. Монахині працювали у місцевих колективних господарствах, монастир намагалися декілька разів закрити, але його відстоювали.

Нижче подано це ж фото зі спокійнішими кольорами (було зауваження від членів журі щодо надмірної насиченості кольорів):

Миколаївський монастир (Мукачеве, Закарпатська область)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Миколаївський монастир (Мукачеве)» у Вікіпедії.

На березі річки Ікви

Замок князів Острозьких-Любомирських. Вигляд з боку Ікви (Дубно)
Автор фото — Юрій Петруняк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Рівненської області» перемогла фотографія Дубенського замку. Автор фото — користувач Юрій Петруняк.

Цей автор теж не активував адресу електронної пошти. Якщо Вам відомий автор, то, будь ласка, передайте йому, щоб вийшов на зв’язок із нами.

Дубенський замок — фортеця в місті Дубно Рівненської області, один із найстаріших замків України. Офіційним роком спорудження вважається 1492 рік. Як родовий маєток князів Острозьких, він переходив через шлюби від однієї князівської династії до іншої, а загалом він був приватною власністю князів Острозьких, Заславських, Сангушків, Любомирських. І лише наприкінці XIX ст. замок був проданий військовому відомству.

На території замку розташовані два палаци: з південного боку — палац князів Острозьких (ім’я архітектора невідоме), а навпроти нього, з північного боку — палац князів Любомирських. У палаці свого часу зберігалися цінні архіви князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків й навіть Конєцпольських. Деякий період тодішні володарі замку зберігали тут золото, діаманти, зброю, харчі, посуд, обладунки.

Протягом свого існування замок неодноразово перебудовувався й укріплювався. На початку XVII ст. каштелян краківський князь Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього ренесансу. Тоді ж було добудовано два бастіони зі сторожовими вежами. Між старим городищем і новим замком пролягав глибокий рів, який при потребі легко заповнювався водами Ікви. Другий, ширший і важливіший для оборони, рів був виритий з протилежного боку замку. Його східний схил утворювався фасадами бастіонів і куртиною, яка їх з’єднувала, а висока прямовисна стіна з боку міста була складена з «дикого» каміння. Цей рів також наповнювався водою. У бастіонах містились каземати, з’єднані з околицями. Вони були такими просторими, що туди можна було заїхати каретою і розвернутися.

Під замком були прокладені широкі кам’яні підземні ходи-тайники, куди під час ворожих нападів ховалися місцеві жителі зі своїм майном. Тут зберігалися запаси води і провізії для оборонців під час облоги. Вірогідно, що на території замку була своя замкова церква.

Дубенський замок був серед номінантів на загальнонаціональній акції «7 чудес України», і ввійшов до топ-21 «7 чудес України: замки, фортеці, палаци».

Використано матеріали зі статті «Дубенський замок» у Вікіпедії.

Найкраща світлина Криму

Бахчисарайський палацово-парковий комплекс (Ханський палац)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото АР Крим» перемогла фотографія Бахчисарайського палацово-паркового комплексу (Ханський палац), автором якої є Максим Присяжнюк.

Едуард Странадко зазначив, що це фото він особливо відзначив в першу чергу як уродженець Криму, «в пам’ять про славу могутньої Кримськотатарської цивілізації і як знак вибачення перед кримськотатарським народом за те, що ми не вберегли Крим». Варто зазначити що цей палац — пам’ятка історії та культури всесвітнього значення, єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури.

До побудови палацу в Бахчисараї резиденція кримських ханів містилася в долині Ашлама-Дере. Коли долина стала тісною для ханського двору, було прийнято рішення збудувати палац на новому місці. Будівництво палацу почалося на початку XVI ст. під час правління хана Сахіба I Ґерая. Разом із будівництвом палацу почалося будівництво самого Бахчисарая на лівому березі річки Чурук-Су. До речі, «Бахчисарай» перекладається з кримськотатарської мови як «палац-сад» (bağça — сад, saray — палац). Архітектурний стиль палацу продовжує традиції османської архітектури XVI—XVII століть. Головна архітектурна ідея — втілення мусульманського уявлення про райський сад на землі.

До складу комплексу входять північні та південні ворота, свитський корпус, палацова площа, головний корпус, гарем, ханська кухня і стайня, бібліотечний корпус, соколина вежа, ханська мечеть, Перський сад, ханський цвинтар, гробниця (дюрбе) Диляри-бікеч, гробниці Північне і Південне дюрбе, надгробна ротонда, баня «Сари-Гюзель», набережна з трьома мостами, сади і паркові споруди, Катерининська миля, «Фонтан сліз» та інші об’єкти.

1736 року під час війни Кримського ханства з Росією Бахчисарай захопили війська фельдмаршала Крістофа Мініха. Мініх наказав спалити ханську столицю і палац. Перед цим, однак, він дав капітанові Манштейну доручення зробити опис палацу (він зберігся до наших днів), після чого ханську резиденцію підпалили. Пожежа знищила більшу частину будівель. Згодом палац було майже повністю перебудовано. Відновленням палацу займалися Селямет II Ґерай, а потім Кирим Ґерай.

Після того, як Російська імперія анексувала Крим, палац перебував у віданні Міністерства внутрішніх справ. За цей час його багато разів перебудовували, внаслідок чого будівлі змінили свій первісний вигляд, і було втрачено єдність стилю. Ремонти зазвичай проводилися до приїзду в палац високих гостей. Після ремонтів XIX століття було істотно змінено інтер’єри ханських покоїв.

Під час Кримської війни в палаці містився російський лазарет. Після Жовтневої революції 1917 року в палаці відкрили музей історії та культури кримських татар. З 1955 року це був Бахчисарайський історико-археологічний музей, а з 1979 року — історико-архітектурний музей.

У 1930-ті роки було проведено ремонт палацу, протягом 1961 — 1964 років проводилася наукова реставрація розписів й архітектурних деталей палацу.

Окремі думки членів журі

На думку члена журі Михайла Кальницького, у фото є «гідні технічні якості: чіткість, вдала композиція, належна освітленість тощо». Також фото охоплює важливі складові комплексу-пам’ятки, «що дозволяє успішно використовувати фотографію для ілюстрування статті у Вікіпедії» і у ньому присутній «оригінальний погляд із влучним добором об’єктів та “персонажів”, який створює певний настрій і надає підстави сприймати світлину як витвір фотомистецтва».

На думку іншого члена журі, Катерини Красницької, фотографія непогана загалом, але «мляві кольори (може краще чорно-біле?), жорстке сонячне світло, є питання щодо кадрування. Гарний акцент тут — мама з дитиною, що йде по дорозі, але вони на мій погляд надто затиснуті у нижній частині кадру. (…) зліва заважають зайві деталі». Про надмірність деталей зауважила й Наталя Кожушко, якій видається, що «нема якогось чіткого композиційного центру. Внаслідок цього губляться цікаві речі, як от жінка з дитиною (справа внизу), що могли б стати родзинкою фотографії, якби були більш вдало розміщені у кадрі».

Нижче — оброблене фото.

Бахчисарайський палацово-парковий комплекс (Ханський палац)
Автор обробленого фото (похідної роботи) — Катерина Красницька. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Ханський палац (Бахчисарай)».

Найкращі світлини Польщі

Каплиця святого Лаврентія на горі Снєжка
1-е місце
Автор фото — Piotrekok 1602. Ліцензія CC-BY-SA-3.0-pl, з Wikimedia Commons

Серед пам’яток Польщі, фотографії яких національне журі відібрало для участі у міжнародному етапі, є і каплиця на вершині гори Снєжка, і концентраційний табір Аушвіц-Біркенау, і вітряк у селі Тиловіце, Палац культури і науки (хоч і в незвичному ракурсі), і платформи вокзалу, і мости, і будинок ткача.

Цікаво, що дві фотографії Jar.ciurus того року були у міжнародній десятці (4-е та 9-е місця).

Дивіться польську десятку 

Велике зимне сонце…[1]

У номінації «Найкраще фото Волинської області» перемогла фотографія оборонних мурів з баштами Святогорського Успенського Зимненського ставропігійного монастиря, автором якої є Андрій Мозоль.

Це один із найдавніших монастирів в Україні. Розташований у селі Зимному (Володимир-Волинський район, Волинська область). Припускають, що князь Володимир заклав монастир у 992—993 роках, але перші достовірні відомості про існування обителі подано у «Патерику Києво-Печерському». У записі за 1062 рік йдеться про смерть у Зимненському монастирі ігумена Києво-Печерського монастиря преподобного Варлама, який повертався із Константинополя до Києва. У монастирі проживали перші волинські святі — Стефан (1091—1094) і Амфілохій (1105—1121). Тут побував Нестор-літописець.

Спершу це була дерев’яна обитель, але у середині XV ст. князь Федір Чорторийський збудував на її місці мурований монастир-фортецю.

Комплекс укріпленого монастиря складається з оборонних мурів із наріжними вежами. За формою це неправильний чотирикутник, по кутах якого розташовано вежі — три квадратні й одна кругла. До складу комплексу входить Успенська церква, оборонні стіни, чотири кутові вежі, п’ять брам, трапезна з церквою, школа та господарські будівлі.

Використано матеріали зі статті «Зимненський монастир» у Вікіпедії.

[1] Уривок із пісні «Маленька зимна пташка» гурту «Скрябін»