Завершився конкурс «Зображення року 2014»

У Вікісховищі — сестринському проекті Вікіпедії — завершився конкурс із вибору зображення року. Перемогла світлина, на якій зображено двох метеликів (Dryas iulia), які п’ють сльози черепах в Еквадорі:

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:A_butterfly_feeding_on_the_tears_of_a_turtle_in_Ecuador.jpg

«Зображення року-2014». Два метелики (Dryas iulia) п’ють сльози черепах в Еквадорі. Черепахи спокійно дозволяють метеликам пити свої сльози, гріючись на сонці. «Харчування слізьми» — це феномен, відомий як лакрифагія. © amalavida.tv; ліцензія CC BY-SA 2.0

Друге місце посіло фото імператорського пінгвіна з Антарктиди.

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Penguin_in_Antarctica_jumping_out_of_the_water.jpg

2-е місце. Антарктида. Імператорський пінгвін вистрибує з води. © Крістофер Мічел; ліцензія CC BY-SA 2.0

А третє — світлина вантажного поїзда в горах Чилі. Автор цього фото, Давид Гублер, був переможцем міжнародного конкурсу «Вікі любить пам’ятки-2013» з фотографією Візенського мосту.

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:SQM_GE_289A_Boxcab_Carmelita_-_Reverso.jpg

3-є місце. У горах над Токопільєю (Чилі) один з поїздів, що належать SQM, рухається за інерцією вниз до повороту на Реверсо. © Давид Гублер; ліцензія CC BY-SA 2.0

https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Amanhecer_no_Hercules_--.jpg

Гірське пасмо і вершина Деду-ді-Деус в національному парку Серра-дус-Органус (штат Ріо-де-Жанейро, Бразилія). © Карлос Перес Коуту; ліцензія CC BY-SA 3.0

Це вже дев’ятий такий конкурс. Цього року проголосувала рекордна кількість людей — 6698 користувачів вікіпроектів. У першому турі 4504 користувачі вибирало найкращі із 983 робіт. У другий тур перейшло 54 фото — топ-30 конкурсних зображень та по 2 найкращих зображення із кожної категорії. 3824 користувачі взяли участь у голосуванні. Особливістю цьогорічного конкурсу було введення системи «трьох голосів», коли учасники голосують не більше, ніж за трьох фіналістів і всі три голоси є рівними. За фотографію-переможця проголосувало 547 користувачів. За друге та третє місця — 416 та 410 відповідно.

Сьоме місце посіла фотографія національного парку Серра-дус-Органус у Бразилії, яка була призером міжнародної частини фотоконкурсу «Вікі любить Землю» (2-е місце).

До фіналу вийшли і два фото з України. Фотографія вид з Говерли на Карпатський національний парк (Івано-Франківська область) роботи Дмитра Балховітіна посіла 18-е місце, а фото замку «Ластівчине гніздо» поблизу Гаспри (Автономна Республіка Крим) роботи Олександра Савіна — 23-є місце.

Тут можна передивитися результати.

25 мільйонів файлів на Вікісховищі

25-тимільйонний файл

Мечеть Мевлід-і Халіль (англ. Mevlid-i Halil), Шанлиурфа, Туреччина
25-тимільйонний файл, завантажений на Вікісховище. Автор: Bernard Gagnon; ліцензія CC BY-SA 3.0

У сестринському проекті Вікіпедії — Вікісховищі — вчора було завантажено 25-тимільйонний файл. На ювілейному фото зображено двір мечеті Мевлід-і Халіль, що у місті Шанлиурфа (Туреччина). У печері неподалік цього храму народився Авраам, біблійний персонаж, родоначальник багатьох народів[1].

Логотип Вікіпедії

Логотип Вікіпедії

Вікісховище — це загальне централізоване сховище для зображень, звукозаписів, відеороликів та інших файлів, які надаються на умовах вільних ліцензій. Сайту виповнилося десять років цього вересня. Варто зауважити, що тільки у рамках одного міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» за чотири роки проведення було завантажено понад один мільйон зображень під вільною ліцензією. Файли, завантажені у Вікісховище, можуть використовуватися у будь-яких проектах «Фонду Вікімедіа» (таких, як Вікіпедія, Вікіпідручник тощо) без потреби додатково завантажувати файл у кожен з проектів. Будь-хто може зареєструватися й завантажити свої роботи на Вікісховище, щоб проілюструвати статті у Вікіпедії чи інших вікіпроектах.

Зараз в україномовному розділі Вікіпедії триває конкурс статей про пам’ятки України «Вікіпедія любить пам’ятки». Проведення такого конкурсу стало надзвичайно актуальним, адже за три роки проведення національного етапу фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» було завантажено більше ста тисяч знімків пам’яток, статей про яких ще не створено, а отже, й фотографії не використовуються.

Використано матеріали зі статей «Авраам», «Вікісховище» у Вікіпедії.

Свободі панорами в Україні бути!

Свобода панорами дозволяє фотографувати пам'ятники та інші твори, розміщені в публічних місцях

Свобода панорами дозволяє фотографувати пам’ятники та споруди, розміщені в громадських місцях.

Українські вікіпедисти розпочинають кампанію «Свобода панорами у вільній країні». Мета цієї ініціативи – ухвалення законопроекту про свободу панорами, що зніме обмеження на використання зображень споруд та пам’ятників, що розміщені в громадських місцях. В рамках цієї кампанії на сторінках української Вікіпедії буде розміщено банер «Підтримай свободу панорами у вільній країні!». Також запущено сайт, присвячений кампанії, і розпочато збір підписів за ухвалення законопроекту №1677.

29 грудня 2014 року народним депутатом України Тарасом Юриком було зареєстровано законопроект, який підготовлено Громадською організацією «Вікімедіа Україна». Цим законопроектом пропонується законодавчо врегулювати право вільно створювати та розповсюджувати зображення та відео творів образотворчого, ужиткового мистецтва, архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва, що знаходяться у громадських і публічно доступних місцях. Обов’язкова умова такого вільного використання – зазначення авторів твору архітектури чи мистецтва, що відтворюється.

«Свобода панорами – це можливість вільно фотографувати, змальовувати чи знімати на відео будівлі та скульптури, які перебувають в громадському місці. При цьому авторські права не вважаються порушеними. За чинним законодавством будь-яке фото сучасної будівлі чи пам’ятника може вважатися порушенням авторських прав, якщо ви не маєте дозволу від їх авторів. Архітектори та скульптори зазвичай згодні на використання зображень своїх творів за умови зазначення їх імені, але пересічному фотографу важко сконтактувати з ними. Зокрема, саме через відсутність «свободи панорами» в Україні з Вікісховища, сестринського проекту Вікіпедії, нещодавно було вилучено частину фотографій будівлі Верховної Ради України, використання яких неможливе без згоди спадкоємців архітектора Володимира Заболотного», – зазначив голова правління ГО «Вікімедіа Україна» Андрій Макуха.

Свобода панорами закріплена в законодавстві 83 країн світу, зокрема Австралії, Великобританії, Данії, Ізраїлю, Іспанії, Канади, Китаю, Молдови, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Сінгапуру, США, Угорщини, Швейцарії, Швеції та Японії. Вона також існує у Північній Кореї, а від жовтня 2014 року – і в Російській Федерації.

Як зазначає один з головних розробників законопроекту, член ГО «Вікімедіа Україна» та фаховий юрист Дмитро Говор, «свобода панорами є нормою в більшості цивілізованих країн. Так, у директиві 2001/29/EC Європейського парламенту від 22 травня 2001 року про гармонізацію законодавства про авторське право, зазначається можливість державам-членам ЄС включати пункт про «свободу панорами» до свого законодавства. Законодавство практично всіх країн-членів ЄС передбачає в тому чи іншому вигляді законодавчу норму про “свободу панорами”».

Наразі українське законодавство дозволяє створення репродукцій творів архітектури та мистецтва без згоди автора лише з метою висвітлення поточних подій і в обсязі, виправданому інформаційною метою. Ініціатори кампанії вважають, що варто дозволити використання зображень та відео творів і в інших цілях – такі як освітні чи промоційні.

«Ухвалення закону про свободу панорами поліпшить туристичну привабливість України. Зокрема, в Україні багато сучасних пам’яток, зображення яких ми хотіли б бачити в путівниках чи фотоальбомах. Це також дасть поштовх для розвитку багатьом освітнім проектам, зокрема і на вільних ліцензіях, таких як Вікіпедія», – зауважує виконавчий директор ГО «Вікімедіа Україна» Наталія Тимків.

На цей час законопроект направлено на розгляд до профільних комітетів Верховної Ради України.

Зазначення авторських прав: світлина пам’ятника Тарасові Шевченку у Вінніпегу — Herb Neufeld, ліцензія CC BY 2.0. Автор пам’ятника — Лео Мол.

Джерело: блог ГО «Вікімедіа Україна»

Підсумки в номінаціях за найбільшу кількість сфотографованих пам’яток

Воронцовський палац в Алупці (АР Крим), © Крістіна Федорович, CC-BY-SA 4.0

Воронцовський палац в Алупці (АР Крим), © Крістіна Федорович, CC-BY-SA 4.0

По кількісних номінаціях ми оголосили результати вже по 26 регіонах. Лишився Київ, а також загальна номінація по Україні.

По Києву лідером став Вадим Косий, який сфотографував понад 1100 пам’яток, Микола Сарапулов відстав від нього на понад 260 пам’яток. По Україні також найбільше фотографій пам’яток завантажив Вадим Косий, випередивши на більш, ніж 200 пам’яток Крістіну Федорович та Віталія Ільницького. Проте Вадим сфотографував понад 400 могил Лук’янівського і Байкового кладовищ. У наших списках (які формувались 2012 року) ці могили подані без точного розташування і прізвищ похованих там, лише кількість осіб та рік: Братська могила (5 осіб), 1957 рік. Під такий опис підходить багато могил, відповідно під одним ідентифікатором Вадим вантажив кілька різних могил, які всі підходили під цей опис. Проте невідомо чи він сфотографував саме ту могилу, про яку йшлося в реєстрі. У реєстрі КМДА за 2014 рік ці могили подані двома рядками: «111 братських могил воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» і «70 братських могил воїнів, які загинули під час Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр.» Тобто замість 181 пам’ятки ми фактично отримаємо дві. Аналогічно і для Байкового кладовища. Тож якщо рахувати за реєстром КМДА усі братські могили на одній військовій дільниці як одну пам’ятку, то у Вадима вийде менше пам’яток, ніж у Крістіни та Віталія. Окрім того, сфотографувати 400 могил на кладовищі значно легше, ніж поїздити по різних куточках країни і пофотографувати пам’ятки там. Хоча, як не дивно, раніше цього ніхто не зробив. Зважаючи на вищевикладене, оргкомітет прийняв рішення вважати, що Вадим Косий, Крістіна Федорович та Віталій Ільницький є переможцями в номінації «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток» і відповідно отримають рівноцінні призи.

Видубицький монастир (Київ), © Микола Виноградов, CC-BY-SA 4.0

Видубицький монастир (Київ), © Микола Виноградов, CC-BY-SA 4.0


Отже, переможці в номінації «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток» (10 найкращих)

1-3. Косий Вадим Олександрович (Wadco2)
1-3. Федорович Крістіна Едуардівна (ЯдвигаВереск)
1-3. Ільницький Віталій Іванович (Neovitaha777)
4. Постернак Вадим Дмитрович (Posterrr)
5. Мачуленко Олена Іванівна (Kiyanka)
6. Жданов Дмитро Костянтинович (Дмитрий Жданов)
7. Сарапулов Микола Георгійович (Сарапулов)
8. Акрамов Дмитро Батирович (Folkerman)
9. Виноградов Микола Анатолійович (Nick Grapsy)
10. Зараховський Олександр Євгенович (Zarakhovskyi)

Костел Пресвятої Трійці в Лиманському (Одеська область), © Дмитро Жданов, CC-BY-SA 4.0

Костел Пресвятої Трійці в Лиманському (Одеська область), © Дмитро Жданов, CC-BY-SA 4.0

Переможці в номінаціях «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток області» по всіх регіонах:

  • АР Крим — Ільницький Віталій Іванович (148 пам’яток);
  • Вінницька — Постернак Вадим Дмитрович (335);
  • Волинська — Галєвський Вячеслав Миколайович (189);
  • Дніпропетровська — Романов Павло Віталійович (92);
  • Донецька — Брижниченко Костянтин Сергійович (19);
  • Житомирська — Ткачик Павло Олександрович (129);
  • Закарпатська — Клименко Юрій Васильович (62);
  • Запорізька — Шестакова Наталія Анатоліївна (356);
  • Івано-Франківська — Ільницький Віталій Іванович (52);
  • Київська — Мачуленко Олена Іванівна (111);
  • Кіровоградська — Буркут Костянтин Станіславович (84);
  • Луганська — Скриль В’ячеслав Володимирович (11);
  • Львівська — Ільницький Віталій Іванович (480);
  • Миколаївська — Повх Маргарита Валентинівна (79);
  • Одеська — Жданов Дмитро Костянтинович (882);
  • Полтавська — Репало Юрій Миколайович (53);
  • Рівненська — Лучковський Сергій Вікторович (196);
  • Сумська — Шестакова Наталія Анатоліївна (290);
  • Тернопільська — Василечко Микола Романович (295);
  • Харківська — Кругляк Тетяна Федорівна (266);
  • Херсонська — Нестеренко Ольга Валентинівна (178);
  • Хмельницька — Федорович Крістіна Едуардівна (392);
  • Черкаська — Зараховський Олександр Євгенович (159);
  • Чернівецька — Бучко Жанна Іванівна (612);
  • Чернігівська — Тарабара Сергій Васильович (244);
  • місто Київ — Косий Вадим Олександрович (1104);
  • місто Севастополь — Ільницький Віталій Іванович (25).

Переможці в загальній номінації отримають дипломи і цінні призи, переможці обласних номінацій — дипломи і відзнаки.

Церква Різдва Богородиці в Друхові (Рівненська область), © Сергій Лучковський, CC-BY-SA 4.0

Церква Різдва Богородиці в Друхові (Рівненська область), © Сергій Лучковський, CC-BY-SA 4.0

Найкраще фото Кіровоградщини

Будівля колишньої жіночої гімназії (нині педагогічний університет) в Кіровограді, © Костянтин Буркут

Будівля колишньої жіночої гімназії (нині педагогічний університет) в Кіровограді, © Костянтин Буркут, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Кіровоградської області» перемогла фотографія будівлі колишньої жіночої гімназії в Кіровограді, автор — Костянтин Буркут.

Єлисаветградська жіноча гімназія була створена в 1870 році, до 1904 року знаходилась у будинку генерала Екельна по вулиці Перспективній. Проте з часом кількість учениць зростала, тому було вирішено збудувати нове приміщення. Навіть не фахівцеві видно, що будівля громадської жіночої гімназії та народного училища ім. О. Пушкіна напрочуд схожі за стилем. І вони дійсно «родичі», оскільки творіння одного зодчого — Олександра Лишневського. Донедавна їх об’єднувало ще й ім’я Пушкіна, яке носив педінститут. 3а час свого існування будівля не зазнала ні реконструкцій, ні перепланувань, майже нічого не втративши з первісного вигляду. Таке трапляється з пам’ятками архітектури надзвичайно рідко і сприймається швидше як виняток.

Архітектурна своєрідність будівлі полягає в поєднанні еклектики з неоруським стилем. Проектуючи споруду, Лишневський застосував принцип, за яким всі три корпуси з’єднано у вигляді подвійної літери «Т». Головний корпус по вул. Шевченка складається із загальних та парадних помешкань, у ньому розташований головний вхід з парадним вестибюлем та актовим залом. У поздовжньому корпусі влаштовані навчальні аудиторії, причому тільки з одного боку широкого світлого коридору. Третій корпус, де також розміщено аудиторії та кафедри, розташований симетрично першому. Таке планування навчальних корпусів обумовлене бажанням якомога далі віднести будівлю від червоної лінії вулиць. Разом з тим головний фасад жіночої гімназії одночасно з чоловічою гімназією (нині Будинок офіцерів) формували композицію вулиці Шевченка.

У 1927 році в приміщенні жіночої гімназії створено педагогічний технікум, який у вересні 1930 року реорганізовано в педагогічний інститут. З 1949 року — це вже Кіровоградський педагогічний інститут ім. О. Пушкіна (на честь 150-річчя від дня народження поета). З 1992 року навчальний заклад носить ім’я уродженця Єлисаветграда, письменника, драматурга і політичного діяча В.К. Винниченка. Нині має статус державного університету. За весь час існування з цього закладу вийшло понад 50 тисяч учителів.

Будинок з химерами — найкраще фото Києва

Будинок з химерами (Київ), © Сергій Рижков

Будинок з химерами (Київ), © Сергій Рижков, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Києва» перемогла фотографія будинку з химерами в Києві Сергія Рижкова.

Будинок із химерами — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв’язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир.

Фасади оздоблені з характерним для модерну використанням різних стилів. «Будинок з химерами» отримав у народі таку назву завдяки скульптурним прикрасам на міфологічну та мисливську тематики на фронтоні. Цікавим є використання високого парапету на даху, що дозволило практично сховати покрівлю — перша будівля «без даху» в українській столиці.

Скульптурні прикраси за власними ескізами Владислава Городецького виконано його незмінним компаньйоном, міланським скульптором Еліо Саля. Над скульптурною битвою орла і левиці надряпано автограф майстра: «E. Sala. 1902». У стіну будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила. На колонах причаїлися ящірки. За водостоки правлять голови слонів. На даху гігантські жаби, морські чудовиська та нереїди. Замість волосся на голові вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти. На розі будівлі велетенський пітон. Парадні сходи не менш дивовижні, ніж зовнішнє убрання будинку. Еліо Саля прикрасив їх ліпним фризом, рельєфами, в центрі помістив колону із зображенням обвитого рослинами величезного дельфіна. На п’єдесталі кутової огорожі орел роздирає здобич — пораненого лева.

Владислав Городецький — особистість непересічна та загадкова. Окрім захоплення архітектурою, він полюбляв і полювання. Стояв біля витоків створення мисливського товариства у Києві, мріяв взяти участь в африканському сафарі. Тому, можливо, він і оздоблював фасад власними мріями для себе, на своє 40-річчя.

Своїми враженнями про фото поділився член журі конкурсу, фотограф Георгій Чернілєвський:

Хочу сказать несколько слов о работе «Будинок з химерами у м. Києві» (автор Сергей Рыжков).

Ночная фотография архитектуры – это особый жанр. У фотографа есть лишь 15 минут вечером, чтобы успеть сделать хороший кадр, когда небо становится насыщенно-синим, но еще не черным и прекрасно оттеняет все полутона освещенного здания. Автор с этой задачей прекрасно справился. Снимок выглядит мистическим и чарующим. Освещенные стены в теплых тонах отлично гармонируют с синими тенями и прячущимися во мраке химерами. Хороший снимок несет в себе сильный эмоциональный заряд, частичку души Автора. И глядя на эту работу, хочется на минуту перенестись туда, где сделан этот кадр.

У снимка есть маленькие огрехи: «тесная» обрезка кадра (хотелось бы чуть больше пространства); небольшой завал стен, характерный для широкофокусного объектива.

Однако, оценивая эту работу сердцем, а не транспортиром и линейкой, хочется воскликнуть: «Браво!». Спасибо, Сергей, Вы смогли запечатлеть сказочную красоту этого необычного здания.

В целом, результат всех участников оцениваю очень позитивно. Спасибо каждому, кто внёс свой посильный вклад и загрузил свои работы на Викисклад в рамках проекта.

Використано матеріали зі статті «Будинок із химерами» у Вікіпедії.

Найкраще фото Полтавської області

Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви, © Fesya2010

Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви, © Fesya2010, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Полтавської області» перемогла фотографія Сампсоніївської церкви на полі Полтавської битви. Автор фото — користувач Fesya2010.

На жаль, автор не активував адресу електронної пошти. Якщо Вам відомий автор, то, будь ласка, передайте йому, щоб вийшов на зв’язок із нами. Одна історія тривалістю рік у нас уже була…

Сампсоніївська церква — меморіальна церква на полі Полтавської битви.

Церква збудована на місці битви під Полтавою 1709 року між російськими і шведськими військами. Закладена в 1852 році, будувалася за проектом Й. І. Шарлеманя на кошти чернігівського поміщика !.С. Судієнка. 1856 року церква була освячена на честь св. Сампсонія.

Церква мурована, прямокутна у плані, чотиристовпна, увінчана центральною банею та чотирма декоративними главками по кутках.

У 1895 році реконструйована за проектом М. М. Ніконова. Споруда реконструювалась у формах московського зодчества XV-XVII ст. У плані має вигляд рівнокінцевого хреста (довжина і ширина 20,2 м, висота до зеніту бані — 14,2 м). Мурована, п’ятиверха, триапсидна. Під час створення образу церкви широко використані арки, барокові портали вікон, колонки та інші декоративні деталі із лекальної цегли.

До 200-річчя Полтавської битви за проектом архітектора С. В. Носова із західного боку добудовано дзвіницю. У храмі встановили мармуровий іконостас із різьбленими орнаментами і кольоровими мозаїками, виготовлений у Москві. Під керівництвом художника О. Я. Сокола виконаний розпис інтер’єру. У ніші східного фасаду церкви, зверненого до братської могили, було встановлено картину із зображенням Петра I під час молитви напередодні битви, а нижче укріплено мармурову дошку з текстом наказу військам.

За радянських часів церковна громада була ліквідована, дзвіниця розібрана, церква перетворена на склади. У 1988 році розпочалася реставрація церкви, на початку 1990-х храм передано церковній громаді. На початку 2000-х відновлено дзвіницю.

У 1981 році Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви взята облік як пам’ятка історії місцевого значення, а в 2009 році комплекс пам’яток «Поле Полтавської битви» занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення.

Використано матеріали зі статті «Сампсоніївська церква» у Вікіпедії.

Найкраще фото Чернігівщини

Одна з гармат на чернігівському Валу, © Сергій Колотуша

Одна з гармат на чернігівському Валу, © Сергій Колотуша, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Чернігівської області» перемогла фотографія гармати на чернігівському Валу Сергія Колотуші.

Гармати з бастіонів Чернігівської фортеці — пам’ятка історії місцевого значення в Чернігові, розташована на території Валу. Складається з 12 гармат XVI–XVIII століть.

Наприкінці XVIII ст. Чернігівська фортеця втратила своє стратегічне значення і в 1799 році була ліквідована. На місці колишніх укріплень з’явився Костянтинівський бульвар. Значно пізніше за ініціативи місцевої влади у південно-західній частині було вирішено встановити фортечні гармати.

У 1896 році з артилерійського складу Київського військового округу надійшло чотири фортечні лафети системи Венгловського і Несвєтовича зразка 1856, 1865 років, непридатні для бойових дій. На них і встановили чавунні гармати.

Газета «Чернитовские губернские ведомости» в номері від 18 лютого (2 березня) 1896 року писала: «Останні два-три дні в Чернігові пожвавлено йшли роботи по покладанню важких гармат Петра Великого на подаровані з високого дозволу Чернігову фортечні лафети. Першу гармату поклали на лафет учора, 17 лютого вранці, і зразу ж виставили на Валу. Серед дня на тому місці, де гармати покоїлись на землі кілька десятків років, підкотили лафет, і тут же зброю поклали на нього, а на вечір гармата була на Валу у всій бойовій красі.»

Неподалік знаходився меморіальний обеліск з написом, який повідомляв про час встановлення гармат. Проте до наших днів не зберігся. Ці чотири гармати спеціалісти відносять до першої чверті XVIII ст. Існує легенда, що ці гармати подарував місту Петро І за мужність чернігівських козаків, проявлену в Північній війні. Згодом на Валу встановили ще вісім гармат.

Стволи мають неоднакову довжину: 1,42 м, 1,64 м, 1,83 м, 2,07 м, 2,22 м, 2,47 м, 2,8 м. Гармати датовані XVII, XVIII, XIX століттями. За даними Військово-історичного музею артилерії, інженерних військ і військ зв’язку міста Ленінграда, крім наземних, на Валу знаходиться і ствол 3,5-футової (2,2 м) морської гармати початку XIX сторіччя. Довжина ствола 1,83 м. Стволи всіх гармат чавунні, лафети — сталеві. Заводські клейма на стволах гармат відсутні. Після Великої Вітчизняної війни гармати були реставровані.

Рішенням Чернігівської обласної ради № 286 від 31 травня 1971 року гармати з бастіонів Чернігівської фортеці взяті на державний облік як пам’ятка історії місцевого значення. Охоронний номер 43.

Територія історичного центру Чернігова, де розташовані гармати, з 1989 року є кандидатом на включення до списку Cвітової спадщини ЮНЕСКО (входить до т.з. попереднього списку — Tentative list).

Використано матеріали зі статті «Гармати з бастіонів Чернігівської фортеці» у Вікіпедії.

Найкраще фото Севастополя

Володимирський собор у Херсонесі, © Віталій Ільницький

Володимирський собор у Херсонесі, © Віталій Ільницький, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Севастополя» перемогла фотографія Володимирського собору в Херсонесі Віталія Ільницького.

Володимирський собор у Херсонесі — православний храм неовізантійського стилю в Гагарінському районі Севастополя. Розташований на території стародавнього міста Херсонес, яке занесене до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Собор є складовою Херсонеського монастиря.

Собор був закладений у 1861 році на ймовірному місці хрещення князя Володимира Великого в 988 році. Автор проекту храму — Д.І. Грімм. Будівництво було завершене в 1876 році. Собор став одним з найбільших в країні, мав висоту 36 м, діаметр купола — 10,5 м. У 1888 році було відкрито нижній храм собору (до 900-ї річниці хрещення Русі весь собор розписати не встигли). А в 1891 році відбулося урочисте освячення собору.

Ще в 1859 році із Зимового палацу в Санкт-Петербурзі до Херсонеса було передано в мармуровому ковчегу у вигляді Євангелія частинку мощів св. рівноапостольного київського князя Володимира. Цю святиню після спорудження Володимирського собору помістили в Нижньому храмі поряд з історичними руїнами древньої базиліки. У вівтарі Верхнього храму знаходився список з чудотворної Корсунської ікони Божої Матері, за переказами, перенесеної князем Володимиром з Херсонеса. Усього до собору було передано мощі 115 святих.

Під час Другої світової війни собор зазнав руйнувань. У 1990-х — 2000-х роках був відновлений. У 2004 році у реставрованому соборі відновилися богослужіння.

У 1979 році взятий на облік як пам’ятка архітектури національного значення. У 2013 році територія стародавнього міста Херсонес, де розташований собор, занесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

У Севастополі є ще один Володимирський собор, також збудований у неовізантійському стилі. Він розташований у Ленінському районі міста. Його ще називають усипальнею адміралів.

Використано матеріали зі статті «Володимирський собор (Херсонес)» у Вікіпедії.

Кам’янець-Подільська фортеця — найкраще фото Хмельниччини

Кам'янець-Подільська фортеця на заході сонця, © Анастасія Сак

Кам’янець-Подільська фортеця на заході сонця, © Анастасія Сак, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Хмельницької області» перемогла світлина «Кам’янець-Подільська фортеця на заході сонця» Анастасії Сак.

Кам’янець-Подільська фортеця — середньовічний замок в однойменному місті Хмельницької області. Відома з XIV століття як частина оборонної системи міста Кам’янця, колишнього центру Подільського князівства, згодом Подільського воєводства, Подільської губернії, є складовою частиною Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець»

Острів, на якому знаходиться фортеця, оточений каньйоном. По каньйону протікає річка Смотрич, яка своєю течією утворює петлю — обтікає навкруги високої гори і, не доходячи до свого річища на кілька метрів, повертає і тече далі. У місці утворення петлі стоїть Кам’янецький замок. З’єднується він з містом вузенькою смугою скелі, на якій збудований Замковий міст.

Перша згадка про фортецю датується 1374 роком, проте вона могла існувати ще за часів Київської Русі. До середини XV століття замок був основним форпостом Литовського князівства на Поділлі, згодом його взяли поляки. У цей час замок грав важливу роль у відбитті турецько-татарських походів. Довгий час замок був неприступним, проте у 1672 році турки його взяли. Згодом замок перейшов під владу Російської імперії і у 1812 році фортеця була скасована, пізніше перетворена на в’язницю. У 1876 році була зруйнована одна з брам фортеці.

До складу комплексу фортеці входять фортечні мури, а також 12 башт: Чорна, Лянцкоронська, Комендантська, Ружанка, Водяна, Мала, Нова, Денна, Ляцька, Тенчинська, Ковпак, Папська. Папська башта також є пам’яткою історії місцевого значення. У ній був тричі ув’язнений Устим Кармалюк, тому її також називають Кармалюковою.

Використано матеріали зі статті «Кам’янець-Подільська фортеця» у Вікіпедії.